Слава ЗСУ!

Дружина так розхвилювалася від власних фантазій, що аж палахкотіла. Дивно, але її розповідь справила враження на Богдана. Проте він був не з тих, хто легко піддається ілюзіям.

- Я не можу в це повірити, - сказав він по хвилі.

- А ти вір! Тобі нічого іншого не залишається!

Богдан вражено дивився на дружину. Він ще ніколи не бачив її у такому стані.

- Якщо вже ти все знаєш, то скажи, хто ж такий той благодійник, що завітає до мене сьогодні? – запитав він радше для того, аби щось сказати, аніж з цікавості.

- Та мало хто! Може, то ти сам до себе прийдеш. Ти сам, зі свого забезпеченого майбутнього.

Богданові аж мороз пішов спиною від її слів.

На тому розмова й урвалася. А ввечері Богдан повернувся додому тихий і задумливий. В руках він тримав коробку з-під чіпсів, перев’язану мотузком. Він відкрив коробку й поклав перед дружиною. Вона зойкнула: в коробці лежали долари. П’ять охайних стосиків, перетягнутих резинками.

- Не знаю, хто ти – відьма чи ще хто, але все сталося так, як ти й казала, - мовив Богдан приглушеним голосом, і в очах йому зблиснув страх.

Наступні п’ятнадцять років Богдан жив, як у раю. Він багато працював. Працював плідно, але без надриву, і робота приносила йому величезне задоволення. Він навчився відпочивати, знайшов час для спілкування з дружиною та дітьми і навіть дописав наукову працю, яку розпочав ще в університеті. Працю опублікували в солідному академічному журналі, виплатили пристойний гонорар і запрошували до подальшого співробітництва.

Діти виросли. Сини обіцяли стати гідними продовжувачами батькової справи, а доньки – гарними матерями для Богданових онуків. І все було б добре, якби не Богданове сумління. Щодня протягом п’ятнадцяти років безбідного існування він з ретельністю комп’ютера вираховував, чи не пора вже розплачуватися за дивовижний ґешефт. Візитна картка з ім’ям та адресою благодійника була взята в рамку і притята до стіни. Сам того не усвідомлюючи, Богдан жив очікуванням хвилюючого моменту, коли зможе віддати свій найважливіший у житті борг. Він намагався до дрібниць пригадати риси обличчя благодійника, тримав у пам’яті всі події того дня, коли він з’явився. Та найбільшою втіхою було уявляти майбутнє.