Слава ЗСУ!

Годинник наче завмер, здавалось, що стрілка прилипла до циферблату і лише смикається, як муха, що застряла лапками в меді. Друга стрілка навіть не смикалась. Оця муха вже мабуть здохла. Він довго дивився на годинника і через те, що не кліпав і не відривав погляду, цифри закрутились спіраллю, що зходила в нікуди. Цифри ставали все меншими і він, як на прийомі в окуліста, примружив очі, щоб їх розгледіти. Латинські палички та хрестики множились і віддаляли від нього час відльоту. Вони то падали на дно годинника, наче висипані з коробки сірники, то піднімались здибленими ворсинками на хутрі наляканого кота. Гра акомпанувалась гіпнотичним тіканням. Так нескінченно капає вода, так вигинаються язики полум’я, так тріпочуть блискучі листки берез.

Думав про Таню, про її самогубство. Деколи задрімаєш на секунду і в миттєвому сні пройдуть місяці. Пробудишся, лише хвилина, а відчуття – ніби півроку. Якщо година може стати днем, а секунда – роком, то чому самогубці тішать себе надією, що накладання на себе рук займе тільки долю секунди? Чи це не та мить на грані життя й смерті, що може тривати і вічність? А якщо ти вмиратимеш вічність, то хіба це не пекло? Вершина страху, відчаю, болю триватиме безконечно і лише ззовні виглядатиме, що ти сіпаєшся з хвилину... Тік-так, тік-так... наче настирливий дятел стукав далі годинник. Тільки дятел з його цільним черепом і дуже малою кількістю мізків може витримати такий ритм. Але якщо б дятлові, що стукає, поставити збоку годинник, що тік-такає, то дятел би збожеволів. Чому птахів запихають у великі годинники і чому ті птахи вистрибують, коли б’ють куранти? Хто той фатальний геній, що поєднав годинника з дятлом?

Стрілка нарешті зсунулась, обриваючи характерні для чекання відчуття.

Хтось постукав у двері.

– Так?

– Це я, Вільма, прийшла попрощатись.

– Заходь. Вибач, що безлад. Не можу визначитись, що залишити. Книги важкі, а обмеження у вазі валіз не дозволяють взяти все, що потрібно.

– То можна бандероллю вислати, і дорого не коштуватиме.

– Вже пізно – через декілька годин відліт.

– Залиши мені, я вишлю. Тільки адрес вкажи.

– Справді? Не хотілось би обтяжувати тебе... Ти і так мене виручала не раз.

– Нічого, залишай. Щось ти напружений. Переживаєш?

– Так, трохи є.

– Я прихопила із собою бренді, щоб на дорогу випити. Наскільки я знаю, у вас є така традиція, правда?

– Щось таке. Я не є великим шанувальником алкоголю, навіть він малих доз відключаюсь.

– Хіба чуть-чуть, щоб зняти стрес. На таку вагу, як в тебе, можна і півлітри випити. Подала йому бокал із бренді, що ледь покривало дно.

– Ти говориш як в нас, "чуть-чуть". Ну, будьмо! Скажи "Будьмо!"

– Бхудмо!

За годину Вінсентові після кількох ледь покритих на дні бокалів бренді стало гаряче. Вільма, здається, розпалилась із самого початку, бо з розстебнутої на два гудзики сорочки виглядали до сосків оголені груди.

– Якийсь ти все одно напружений. Давай, я тобі масаж зроблю, знімлю стрес з м’язів. Скидай сорочку. Стала позаду нього і заходилась мнути широкі спинні м’язи. Кров прилинула до спини і вона розчервонілася. Вільма нагнулась через його голову, щоб розім’яти мязи на грудях. Її пружні диньки вперлись Вінсентові в потилицю.

– А тепер ляж на живіт.

Він не пручався, бо стрес, що завис над його головою, розчинявся в повітрі і це давало чимале полегшення.

«Ми, шведки, такі», - думала про себе Вільма. Вона перебирала вм’ятини хребтових дисків, ніби відділяючи їх один від одного. Рухалась згори донизу. Вінсент подумав, що на копчику вона зупиниться, але її руки пішли далі у западину. Він не міг протистояти, бо алкоголь перетворив тіло на гору вати. Відчув, як вона крутить вказівним пальцем навколо ануса, легко втискаючи його всередину, і від тих дотиків отримав незрівняне задоволення. Нічого подібного не відчував в житті.