Слава ЗСУ!

– Перевір чи все на місці, – скомандував Шурупові дідуля.

– Все норма.

– Здавай ключ і поїхали з нами.

– Ви ж казали, що відпустите?

–  Мало що хто говорить, не можна всьому вірити.

За мить навколо них виросла стіна із загону ОМОНУ. Дідуля скривив міну, як малий хлопчик, в якого забрали лизунця. Макогони пробували ще сіпатись, та їх одразу повалили на землю.

Вінсентові відлягло. А міг би й померти ні за що. Все таки в монастирі було спокійніше. Хто б подумав, що світське життя – таке інтенсивне.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------

Минув рік. У вівторок  вони мали їхати в Америку на лікування, ще раніше були замовлені квитки, і складені найнеобхідніші речі. Таня незважаючи на попередню згоду, не дуже хотіла переїжджати, але всі наполягали, Вінсент особливо наполягав, він зациклився на її виздоровленні і не міг змиритись, що їй добре бути хворою, добре бути в потойбічному світі. А, можливо, він і не хотів відпускати її в потойбіччя, намагався повернути до нього, до його реальності. За час її лікування він ще більше прив’язався до Тані і навіть дня не міг перебути дня, не побачивши її. І незважаючи на часті спалахи гніву з її боку, він вірно та віддано, наче сторожовий пес, беріг її спокій.

Клініка психіатрії доктора Стівена МакФі розташувалась на околиці Оушенсіті, на березі океану, штат Меріленд, тому мали летіти спочатку в НюЙорк, а потім автобусом до Оушенсіті. Таня прощалася з батьками, друзями, що прийшли провести її. Світлана плакала, міцно охопивши талію Тані. Новий львівський термінал імені князя Данила вітав своє чистотою і модерністю. Все було на відповідному рівні. «Па-па, рідний Львове, до зустрічі, можливо, сюди я вже повернусь іншою людиною», – із затаєним сумом думала вона. І душевно противилась будь-яким змінам в житті. Для чого боротись невідомо за що? Для чого докладати стільки сил, щоб стати так званою "нормальною"? Цей світ далеко не нормальний – він мілкий та бридкий, суцільна підстава, повна марнота. І враз вона передумала летіти, підійшла до Вінсента.

– Я не хочу летіти, залишаюсь тут.

Він здивовано подивився на неї.

– Як не хочеш? Ми ж про це говорили сотні разів, кожного дня, місяцями, ти повинна виздоровіти, це не твоя воля вирішувати,  лікуватись чи ні.

– Мені не подобається цей світ і я не хочу в ньому залишатись. І якщо мене вилікують в Америці, я втрачу потойбічне життя і ніколи не зможу повернутися до Нього.

– Життя земне нам дано, щоб ми його прожили на землі, і яке б воно не було, це наше призначення, наша доля. Втікати в ілюзії кожен може, але це – шлях боягузів, тих хто не хоче боротись. І саме в боротьбі ми відчуваємо життя, перемога над труднощами дає безмірне задоволення. Тому тобі потрібно перемогти і жити.

– Я не справлюсь з тим, що сталось, не подолаю цієї зради, це понад мої сили.

– Сама ти цього не зробиш, але ми разом зможемо. Я тобі допоможу, повір мені. Ми маємо полетіти, ми вилікуємось.

– Ти хоча б сам в це віриш?

– Якщо б я не вірив, то навіть палець об палець би не вдарив. Ось твої таблетки, вони тебе трохи заспокоять під час польоту.

У міжнародному летовищі Нью-Йорка їх зустрічали представники клініки. Літак прилетів вчасно, але довший час не заїжджав до терміналу. Оголосили, що чекають на "відшвартування" попереднього літака. Вінсент сидів біля вікна і розглядав летовище. Працівники аеропорта метушулись як мурахи, возячи всілякі бандеролі на причепах. В дальні літаки із написом «Федекс» завантажували контейнери. Рух був шалений і більшість пасажирів оглядали місцевість. Чомусь з України летіли переважно індуси. Голови в чоловіків були перемотані а-ля чалма, на босих ногах – шльопанці. Жінки, одягнені в подовгасті простирадла до колін і крислаті штани, справляли враження, що літак вилетів з Делі.