Слава ЗСУ!

– Ти що, не розумієш шо холодильник – то не восьмикімнатний особняк з горищем і підвалом? Що в ньому можна заховати? Чого ти приходиш до нього кожних двадцять хвилин і вдивляєшся в глибину? Якщо нема, то і не з’явиться, – повторювала вона.

Отака то Любка. Від неї він навчився розуміти жіночі питання, як-от: "Ти кави не хочеш?" насправді  означає: "Іди і зроби мені кави!" Спочатку він відповідав: "Ні, не хочу" і дивився як вона супиться наступні півгодини. Діти також часто так роблять, це відкриття він зробив для себе вже згодом. Дитина може запитати "Ти «Живчику» не хочеш?", що означає "Я хочу «Живчик».

Що довше вони жили разом, то більше він проникав у жіночу сутність, властиво, занурювався на міліметр із сотень можливих кілометрів. Добре, що хоч зрозумів різницю між сукенками та спідницями, макіяжем та манікюром, віями та бровами.

У студії панував лад – йому тільки залишалося пересортувати устаткування відповідно до типу зйомки – портретної, предметної чи іншої. Оскільки фото матері з дитиною мали бути портретними, Павло почав розкладати фони – попередньо вони домовились про фактурні, з декоративними малюнками. Він поставив прилад із портретною тарілкою навпроти фону, частина зйомок буде анфас, частина – у три четверті. Як і кожен фотограф, Павло мріяв про розширення, про будування цілих сцен для зйомок, душу на площадці, і щоб можна було мокру зйомку робити з різними ефектами, додати відеозйомку, кран, хотів і фотошколу відкрити, рекламний відділ. Але то наразі були лише плани. Тим часом він фотографує та іноді береться за рекламу –  його друг Максим замовляє в нього рекламні сценарії для відеороликів, але то буває вряди-годи. Саме сьогодні Максим має підійти, бо Павло склав сценарій для короткометражки на соціальну тематику. Через місяць відбудеться фестиваль кіно "Золотий Лев", і саме такі події Макс рідко упускає, бо навіть якщо працюєш без оплати, то можливість "засвітитись" краща за будь-яку рекламу.

У дверях задзеленькало, Павло поспішив по коридору, зазирнув у вічко і двічі повернув ключ у замку.

– Ось і ми, дзень добри! Шось тут темно, як у мурина в одному місці, – сміючись, привіталась пані Іванка, перекруючи вітання на польський манер.

– Привіт, проходьте, роззувайтеся. Одяг можна тут повішати. Може, вам якоїсь гербати зробити чи кавуськи?

– Ні, ні. Ми щойно з дому.

Павло мав можливіть ще раніше спілкуватись з Іванкою, і знав, що вона була такою типовою львів’янкою, навіть з перегином, з любов’ю до всього львівського – слівець, манер, кав’ярень, місцин, куди туристи ще не запхали свого носа. Особливо вона любила львів’янина пана Мазоха, часто його згадувала при розмові. Її бабуся була полячкою, тому вона сама часто-густо вставляла як не польське слівце, то польського походження. Львовом прокотилась така хвиля гордості за австро-угорське та польське минуле, що люди навіть не намагались пристосуватись до заїзджих, розмовляти літературною мовою чи одягатись шаблонно. На вулицях все частіше почали з’являтись чоловіки у вбранні дев’ятнадцятого століття, з такими древніми циліндрами та сюртуками, і звичайно, з тростинами. Були і жінки в широчезних сукнях – вони продавали смоктунці і квіти. Ну і звісно, чимало диваків, які не підпадали під мірки буль-якої з епох Хах, вчора він бачив чоловіка в тюремній смугастій піжамі із великими ланцюгами навколо рук і ніг. Чоло’вяга кудись поспішав по Вірменській, шпортаючись об цеглу та дошки, порозкидувані біля риштувань храму. Павло згадав, як одного разу зайшов на філіжанку кави в Синю Пляшку. У невеликому приміщенні сиділи дві жіночки, і в тьмяному світлі їхній одяг нагадав йому княгиню Ольгу з ілюстрації в підручнику історії України. На головах тканини, що тримались обручами, розміреними драперіями спадали донизу, загадково приховуючи обличчя ннапівпрозорим серпанком, довгі сукні із цупкої тканини з рукавами-ліхтариками, витіюваті візерунки на одязі, гофровані білі блузи вимагали зафіксувати фотоапаратом оце перенесення машиною часу. Павло завжди знимкував такі моменти, однак ніколи не просив дозволу на фотографування. Вдавав, що фотографує щось поблизу. Із панянками він вчинив так само, вдаючи, що знимкує інтер’єр. Потім на фотовиставці в «Дзизі» ці знимки викликали багато емоцій у відвідувачів та поціновувачів місцевих дивацтв.