Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гіркий солод

– Ну звичайно, щодо автівок, то я так поверхнево, лише, щоб проілюструвати шлюбний відбір. Моя, до речі, не може дивитись, як я сирі яйця їм. А сюжет ти кльовий придумав. Мене пре. Повіш десь на ресурс – і  кинь мені лінк на "мило".

– Може, на "шампунь" тобі скинути? – пожартував Павло.

– Ага, на Wash and Go, помив і пішов! Ну все, досить приколюватися, я побіг, бережи себе, ще раз дякую.

– На одному дякую далеко не заїдеш, тре ще пару уйо накинути.

– Займемо перше місце – я тобі таке йойо накину, шо ойойо! До речі, згадав ім’я того письменника – Бальзак, він же Оноре!

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

На цій замоторизованій вулиці був лише один такий спокійний двір, що своїм наповненням більше нагадував парк. Заставлений особняками та багатоповерхівками навколо, оточений шумним потоком машин, він зберігав провінційну тишу, так, наче місто не поширювало свою метушню на його терени, нібито тут був оазис миру серед гамору і суєти. Сосни, галявини, цегляна вежа, оперезана з усіх сторін плющем, та похмурий будинок кінця вісімнадцятого століття з облізлим фасадом та колонами в стилі класицизм. Облущений грибковий тиньк було особливо помітно на фундаменті, він затянувся сіро-білою плісіню і місцями нагадував іній, що покриває пізно восени поруділу, наче іржаву траву. Ще не облущений тонкий шар побілки вигинався, як роздертий зсередини руками папір, і з’являлося нестерпне бажання допомогти йому ногою обвлитися і розсипатися в порох. Птахи вили гнізда, закохані шукали тут притулку, навіть не підозрюючи істинної суті місця, і лише вікна в дрібних гратах та вереск, що долинав скрізь квадратні отвори, перетворювали  казкову тишу в моторошну зону. Крики були особливо зворушливими, бо якби хтось кричав біля Оперного чи на площі Ринок, то ніхто б і не почув, а тут, серед такого спокою, роздавався болючий крик, який виходив навіть не з горла, а з дна легень – і враз замовкав. Коли почуєш його один раз, ніколи не забудеш.

Так, це Гольдбергове подвір’я, психлікарня на Кульпарківській – місце особливе та незвичне своїм каламутним душевним безладдям та інаковістю. Поділене на сектори, із внутрішньою ієрархією, воно залишалося країною в країні, зовнішньо несуєтливою міською оазою, з начинкою надламаного цвіту людської душі. Час від часу проходили хворі в  цікавих халатах, на кшталт тих, що учні вдягають на практику з трудового навчання. У руках вони носили алюмінієві баняки, мабуть, з їжею, бо було видно, як на морозяному повітрі з них клубочилась пара. Вони ходити досить швидко, намагаючись перегнати один одного, залишаючи по собі сизі клуби, наче паровози. Деякі згрібали  пожухле опале листя, шо встелило траву, та замітали асфальтову алею. Знову крик, цього разу – із вікон палат алкоголіків та наркоманів. Саме ці пацієнти готові гризти залізні ґрати, ламаючи крихкі зуби об заіржавілу арматуру, лише б хоч на мить відірватись від нудного для них реального світу – пізнавши щось інше, не могли повернутись до реальності, бо інший  світ, маючи їх за рабів, не відпускав назад. Крик залежних особливо не вписувався в ансамбль із задньою колонадою, виконананою в коринському стилі. Тут поза примарливою зовнішністю все було позбавлене ладу, зокрема душевного.

Мама з маленькою дівчинкою пройшла через розкриту навстіж зелену браму, вздовж таких ж зелених лавок, такого ж зеленого туєвого паркану і повернула праворуч, до входу у дитяче відділення.

Сьогодні в них консультація в лікаря Владислава Броньовського. Зустріч мала відбутись о пів на дванадцяту, годинник на стіні показував 11-ту, і тому  треба було ще  почекати.

Попередня
-= 20 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!