Слава ЗСУ!

– Ви до кого? – запитала жіночка, визираючи із відхилених дверей приймальні. Вони обоє зайшли досередини, наче магнітом притягнуті цими словами. Приймальня скидалася швидше на кабінет піонервожатого – із квадратними радянськими меблями, в яких жодні дверцята не приставали до рами, з великими шпаринами і масивними колодками, що звисали на просвердлених дірах. Стіни, щоправда, були високими і зовсім не вписувались в інтер’єр.

– Ми до пана Владислава, телефоном домовились про зустріч, – сказала жінка трохи несміливо, було помітно, що радянські буркотливі секретарки добряче свого часу потоптались по її  впевненості в собі.

– Треба зачекати, він ще зайнятий, – сказала секретарка так, наче сама була тут головним лікарем.

– Можна, ми тут посидимо? – спитала жінка, окинувши поглядом два ряди крісел вздовж довгого столу.

– Зачекайте на коридорі.

Поки вони розглядали довгий коридор із густо наставленими в ньому дверними рамами і протипожежними інструкціями, надійшов гурт дітей, що тут лікувалися. Вони всі були коротко підстрижені, у багатьох, якщо і не в більшості, лиця в різнокольорових цятках: малинових, зелених та фіолетових. Дехто з дітей сіпав плечима, ніби зганаючи уявних птахів, і викручував голову так, ніби його не слухалась шия, закидаючи обличчя назад. Одяг нагадував піжами або домашні халати з простої матерії у дрібних квітках. З-під одягу визирали білісінькі ноги без м’язів, із синіми прожилками, що з дитинства не бачили сонячного промінчика і гарячого польового вітру. Вони нагадували ніжки грибів поганок – такі ж витянуті та повигинані в різні сторони, наче закони людської анатомії не поширювались на них. Уся зовнішність підкреслювала штучність їхнього середовища, зимову парниковість недопомідорів. Вони пройшли повз і повернули ліворуч, у велику кімнату, двері залишились напівпричиненими, і було видно килим на підлозі з малюнком дороги, дерев та вулиць. Гарна ідея – килим і майданчик для гри одночасно. Малий хлопчик приповз оцим килимом до дверей і пильно дивився на дівчинку. Їхні погляди зустрілись. На його вже не дитячому обличчі розповзлась потворна усмішка і він засичав, як скажений кіт, бризкаючи з рота слиною. Вона відскочила назад до мами і міцніше притисла шматяну ляльку до себе, для неї людський зоопарк був стократ страшніший звіриного.

– Заходьте, будь ласка, – прокотився порожнім коридором голос із привідчинених дверей кабінету лікаря.

Спочатку зайшла мама і за нею, ховаючись у спідницю, дитина.

– Сідайте, будь-ласка. Я прочитав вашу справу, – сказав пан Владислав, енергійно гортаючи сторінки підшитої папки.

Один пожовклий листочок вирвався і полетів від того гортання, і широка чоловіча рука миттю притиснула його до столу.

– Вибачте, – перепросив він за неакуратність.– Явних ознак хвороби ми не виявили, але враховуючи генетичну складову цього психічного захворювання і можливість спрацювання механізму після двадцятирічного віку, все таки рекомендуємо вам регулярно проходити профілактичні огляди.

– Яка ймовірність того, що дочці спадково передалась ця хвороба, адже я нею не хворію?

– Так, але часто такий тип захворювання передається через одне покоління по домінанті, тим більше ви згадали, що ваші сестри хворіли хворобою Гентингтона.

– Чи могли б ви сказати, в якому саме віці ймовірна активація хвороби?

– Не можу вам сказати навіть приблизно. Саме ваш тип захворювання, шизофренію з вторинними нейролептичними дискинезіями, важко діагностувати, і перші симптоми можуть виявитися в 14 років, або і в 26. Але при вчасному лікуванні здатність переносити велику дозу ліків, зокрема нейролептиків, дуже висока. Тому, якщо вчасно вистежити хворобу, її розвиток призупиниться під дією ліків та процедур. Ми могли б з вашою допомогою скласти генетичну карту, використовуючи дані ваших родичів та батьків – це б дало нам хоча б приблизний відсоток ймовірності успадкування захворювання. І що найважливіше – ніяких стресів та емоційних перенавантажень для дитини. Бо ваша донька, як бочка з порохом, а стрес  – то іскра, що може її підірвати. Бах – і все.