Слава ЗСУ!

– Мої дві сестри покінчили з життям.

– Так, я прочитав.

– Схильність до самогубства іде крок у крок з хворобою? Одне тягне за собою інше?

– Не зовсім. Суїцидальні настрої з’являються у важких формах, в глибокій кризі, особливо без підтримки близьких, рідних. Як я вже згадував, основне – не запускати патологію, берегти від стресів, створити позитивне середовище і все буде добре.

– Тобто дитину потрібно від всього оберігати?

– У міру, щоб не трястись над нею, як над коштовною вазою, бо тоді навіть невеликі стреси в майбутньому зможуть зробити свою справу. Соціальна загартованість є необхідною складовою.

Мала уважно слухала і після роз’яснення щось зашептала мамі на вухо.

– Потерпи ще трохи, –  відповіла мати, гладячи дитину по голові і цілуючи в чоло. – Скоро вже підемо додому.

– Добре, не затримуватиму вас. Пам’ятайте, потрібно зібрати детальну інформацію про свою сім’ю, усі їхні записи в медичних книжках, спогади про хвороби бабусь та дідусів і принести мені, з’їздіть в місцеві архіви. Ось вам моя візитівка, якщо щось – телефонуйте. чекатиму вас 19 жовтня, – закінчив розмову лікар Владислав.

Маленька Таня слухала все це, впнувшись у мамине стегно. Стільки незнайомих слів вона почула сьогодні, невже все це вони говорили про неї? І що за страшне слово «шизофренія»? Вона чула при родичах хтось казав, що тітку Марту «скосила шиза», чи це то саме? Чи її також щось скосить? Уявила собі ту Шизу із величезною косою в  кістлявих руках, що підходить до неї і замахується над головою. Як моторошно! Скоріше б вибратись звідси, страшно так довкола, і діти тут дивні, з мавп’ячими гримасами на обличчях. Мама взяла її за руку і вивела надвір. Декілька хвилин до зупинки – і додому, до улюблених іграшок.

– Більше сюди ніколи не прийду, – подумала мала Таня, сама не підозрюючи, що колись буде жити в психлікарні на Кульпаркові.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

Похилою сільською дорогою ішов молодий чоловік у монашому одязі, неквапливо переставляючи ноги і явно над чимось міркуючи. В одній руці тримав покручену букову палку, на яку опирався, інша рука була стиснута в кулак і виказувала в ньому якесь емоційне внутрішнє напруження. Придорожній щебінь неприємно в’їдався йому в підошви і тим самим сповільнював рух. При шляху росли дрібні сосни, що за віком вже були старими, а зростом не вдалися. Конкуренції серед побратимів, як це буває в густому сосновому лісі, де кожен поспішає один поперед одного, щоб хапнути пригорщу світла, тут не було. Відстань, що розділяла сосни, була значною, місця достатньо і світла – також, тому й росли так ліниво та покорчено, стовбуровими вигинами нагадуючи коліна сидячих людей.  Навколо сосен було порожньо, маленькі острівці, вкриті жовто-коричневими шпильками та тінями, плавно переходили у вигорілу на сонці траву, що купчилась серед пилу та каміння. Вибита колесами дорога западалась і ховалася серед полів. Дикий мак нахиляв широкі багряні пелюстки до тієї дорожньої затіненої вибоїни, наче шукаючи прихистку від пекучого сонця. Рівно посередині шляху змійкою виляв виточений водою рівчак із жовтим хвилястим висохлим намулом на охристому дні. Дощів вже два тижні не було, тому рівчак, не виконуючи свого прямого призначення, нудьгував, приспаний щільним шаром пилюки і лише де-не-де роззявленими отворами виглядав довгоочікуваних опадів. Далеко, на іншій стороні схилу, рухався волошковою краплинкою грузовик ЗІЛ із синьо-білою кабіною і кидав довжелезну тінь у сторону житнього поля.