Слава ЗСУ!

Отець Вінсент дивився вниз, зовсім не помічаючи, як вітер високо задирає край підрясника. Брови збіглися докупи, прокладаючи глибоку неприродну борозну посеред молодого чола, подібну рівчакові на дорозі. Легіт остуджував дрібні капельки поту на ніздрях і куйовдив волосся. Вдалині серед схожих на білих китів подовгастих хмар виднілася монастирська будівля, що непосвяченому оку більше нагадувала хутір. Пес, що трюхикав поруч, побачивши знайомі обриси, рвонув уперед, аж закурилося, талапаючи кошлатими вухами. Враз він спинився, почувши крик якогось польового птаха. Двічі нюхнув повітря, високо піднявши ніс вгору, одне вухо задерлось догори, за секунду впало і знову піднялось. Собака побіг на звук, висолопивши сухого язика, що теліпався збоку, та здіймаючи лапами феєрверки куряви, що нагадували слід літака в безхмарному небі.

Навколо монастиря брижилася хвилями ще зелена, але вже підсохла трава, коси виклали її стіжками, оголивши стерню та мишачі нори. Рідко посаджені яблуні вгинались від тягаря налитих соком малинових плодів, гілки, наче ширми, опустились аж до землі і відділяли внутрішній інтимний простір від зовнішнього світу. Полудневе сонячне проміння стрімкими, наче натягнуті струни, золотими нитками пронизувало гілля та листя, витинаючи глибокими тінями мереживні сіті. Їхній дзвінкий, трепетний спів у симфонії з вітряними потоками та ароматами стиглих, червонобоких яблук, сіна і літнього різнотрав’я  дурманив, заколисував Вінсента.  Під легким, майже непомітним подихом вітру гра світла і тіні перемальовувала ткане отими сонячними нитками мереживо, творячи калейдоскоп примарливих барв. Сонячні зайчики виблискували, наче порозкидувані жаринки. Вмить ця вся казковість зникла, невелика хмара пепервала світлову плинну благодатну ріку, що лилась згори на землю. Через мить вона розчинилась, як цукрова вата, і сонце продовжило безперешкодно виливати повноту життя. Вінсент вирішив ще не заходити в монастир, а підібравши рясу, присів на копичку сіна. Воно було таким запашним та літнім, пахло коров’ячим молоком та сонячним промінням, легко поколювало в бік, наче казало штурхаючи: «Друже, не заступай світла».

«Сто відсотків літа без штучних ароматизаторів, барвників та наповнювачів», – подумав він, скинув мешти і поклав босі ноги на свіже пухке кротовиння.

Яка благодать. Його гнітючі роздуми остаточно розвіялись, пальці ніг мимоволі порпались у прохолодному сипкому й ледь вогкому чорноземі. Зовсім не хотілося переступати монастирський поріг. Він вже не міг провадити довгі та нудні молитви, розвіювати кадильний дим на понурі мури, розмовляти з напівбожевільними прочанками, що не шукали за відповідями, а лише за підтвердженням своїх маячливих вірувань та забобонів. Так це вже нависло над ним дрімучим покривалом, так в’їлося в душу мармуровим холодом, що, здавалось, не міг вже і миті витримати тягару широчезних стін. Тому й тікав на природу, усамітнювався для роздумів, мандруючи без призначення та особливої цілі, наче вовк-одинак, що відбився від зграї. Так добре без людей, так легко без їх мурашиної метушні. Як оті всі галасливі міста висмоктують людям мізки, телебачення через зомбоящики сверлить діри в їхніх головах та наповнює соняшниковим лушпинням, а потім вони ходять і хваляться своєю пустотою. Нові гаджети, автівки, будинки, обмови, реаліті-шоу, серіали – це все стократ перемелювалось язиками в жорнах щелеп. Суєта беззмістовна і дрібна, помножена на роки життя і поділена на нуль.  І як собі всі оці люди уявляють сенс життя? Для чого живуть, чи усвідомлюють, що помруть – і їхні статки розчиняються, як весняний сніг? Чи розуміють, що їх закопають в землю, «бо ти порох, — і до пороху повернешся»?