Слава ЗСУ!

– Годі вже! Я не хочу більше слухати того святотатства. Ти переступаєш всілякі дозволені межі, відрікаєшся від найголовнішого в житті, ще й мене в цьому переконуєш. Якщо хочеш –можу домовитись про тематичні реколекції, щоб світлі церковні уми тебе просвітили і навернули. І молитимусь за тебе, щоб якнайшвидше ти навернувся в лоно Католицької Церкви. Рано чи пізно це станеться, запевняю тебе.

– Не потрібні мені ваші реколекції, я твердий у своїх переконаннях, – сказав Вінсент, передчуваючи довгі розмови з усіма можливими аргументами та залякуванням пекельним вогнем. – Якщо можна, то до кінця тижня я б хотів уже вибратись.

– Можеш хоч уже забиратись. Але пам’ятай – служити як священик ти вже не зможеш, на тебе буде накладено суспензу.

– Добре, я знаю.

Він і не збирався служити. Хотів влаштуватись лісником, бо відчував, що мусить максимально зменшити контакт із людьми.

Отакою була його нещодавня бесіда з настоятелем, що її до останньої хвилини прокручував в голові.

Сонце вже перестало припікати, а однак хилило в сон – зображення розмивалися, змінювали реальність, підставляючи нові, вже сюрреалістичні картинки із сновидінь. Повернувшись на бік та поклавши кулак під голову, Вінсент заснув. Здалеку він був подібний на чорний знак запитання із червоною цяткою, що її робили його червоні мешти.

– Перепрошую, панотче, – хтось легенько та нерішуче термосив за плече, він в’яло та нехоче повернувся і побачив жінку в хустині, що нахилилася над ним, заступивши сонце, і для заспаного ока видалась великою темною плямою.

– Я вже над вами тут стою півгодини, не хотіла будити, але ми домовлялись про духовну бесіду.

– Так, так, – похапцем зірвався, оглядаючись навколо, ніби не знав, де перебуває, – почекайте мене при брамі, я зараз буду.

У його приймальні було затишно та прохолодно. Старі австрійські меблі з витонченими повигинаними ніжками у формі лев’ячих лап, така ж засклена  шафа із центральною барельєфною різьбою ширококрилих ангелів, що виростали з квітів і тримали в руках глечики, з яких фонтанами била вода. Старовинні руді книгодруки в телячій оправі лежали на горіховому пюпітрі, три широкі крісла, іконописний триптих на стіні із лампадкою посередині створювали своєрідну прихильну еклезійну атмосферу. Світло в лампадці коливалося від легкого перетягу між привідкритими дверима та вікном і своїм рухом змінювало саме зображення Христа, Богородиці та Івана Хрестителя, зокрема, кольори їхнього одягу. Коли перетяг заспокоювався, то гіматій Христа набував помаранчевого відтінку, а хітон – зеленкуватого. Коли ж перетяг знову підхоплював полум’я, вони ставали червоним та синім. Зайшли майже одночасно через широкі, куті металом двері – полум’я не витримало натиску повітряних потоків і в нерівній боротьбі задиміло тоненькою смужкою поразки. Вінсент любив спостерігати за ситуативними змінами, на які більшість людей ніколи б не звернула уваги, і вже вкотре запримітив, що без світла насиченість червоного кольору зникла, перетворившись у однорідну коричневу масу.  Жінка стояла, сумирно опустивши очі поки він згортав розкладені папери на столі. Її вбрання був надзвичайно скромне – довгий лляний сарафан із широкими шлейками сірого кольору відтінку тьмяної синяви сягав підлоги і з-під нього ледь-ледь видніли сандалі на босу ногу. Волосся ховалося під скромною картатою хустиною, а блузка на довгий рукав без розрізів, декольте та прикрас визирала з-під сарафану. Світлі солом’яні вії, не підведені  тушшю, справляли враження, що їх нема взагалі. Через таку блідість очі були невиразними і не привертали особливої уваги. Лише рум’яні щічки оживляли обличчя. Вінсентові при її поставі нагадались слова Івана Златоуста: «Надай красі блідості. Лише м’який рум'янець сором'язливості допустимий в жінки». «Мабуть, гаряче їй в таку спеку», – подумав, оглядаючи майже цілковито затягнуте цупкою тканиною тіло.