Слава ЗСУ!

Згадавши про Софію, його чуттєва душа почала закриватись і хвостик лампадки згас, залишився лише жевріючий кінчик. Тваринне почало знову диктувати свої умови, брати гору над несформованими душевними якостями. Він вмить забув, що ще годину тому каявся. Спогади солодкої втіхи розпливлись по м’язах, з кров’ю наповнили його тіло.

– Агов, прошу пана! – вигукнула продавчиня, махаючи рукою йому перед очима. – Ви ще тут, чи вже мріями під вінцем?

– Давайте два.

Вийшов з магазину і вирішив прогулятись. Вже так давно не ходив центром. В листопаді темніло рано, а в похмурі дні ліхтарі вмикали одразу після обіду. Біля Шевченка побачив зі спини ніби знайомий силует дівчини. З-під чороного кашемірового пальтечка виглядали ніжки в капронах, високі підбори робили їх витонченими, наче над ними століттями працювала група скульпторів. Дівчина обернулася – і він впізнав ту саму Софію, про яку згадував ще двадцять хвилин тому. Оце так збіг!

– О, привіт, сто років не бачились. Як справи, кого чекаєш?

– Привіт. Та от з подругою домовились зустрітись, її малий – мій похресник, пообіцяла йому на машинках покататися, знаєш оці, шо біля Оперного, він вже всіх замучив - бібіка та й бібіка.  А ти що тут робиш сам?

– Та, в такий гарний свіжий вечір захотілось прогулятись.

В кишені кашимірового плаща задзеленькав мобільний.

–Так, Мар’ясю. А шо з ним таке? То може, ти лікаря викличи? Та, нічого, зустрінемось іншим разом, може, я навіть зайду до вас ввечері. Ну все бувай, па-па.

– Прикинь, малий отруївся сирком, "бібіки" відміняються. Може ми десь сядемо, вип’ємо доброї львівської кави? Згадаємо бурхливе минуле. Ти нікуди не поспішаєш?

– Та ні, – відповів Павло, мнучи в кишені коробочку з  перснями. Сьогодніші спогади про близькість із Софією розбудили в ньому тваринний азарт, вже знову був спраглий жадоби, а після вчорашнього кровопролиття, захотілося беззупинної близькості. Плювати на ті всі соплі, на ті душі. Ну і фантазувати йому ніхто не забороняє – це ж не зрада. Буду дивитись на неї і уявляти колишні шалені ритми.

– Йдемо у "Її величність кава", там зовсім мало місця, не гамірно, нема туристів, і кава добра, а про пляцки я вже взагалі не говорю.

І справді, у "Її величності" нікого не було, грала приємна польська музичка початку 20-го століття. Взялись за  розглядання підписаних серветок та листків під товстим склом, що покривало стіл.

– «С найлучшими желаниями с Иркустка. Львов – прекрасний город, спасибо вам!" – прочитала вона вголос, а ти кажеш, що тут туристів не буває.

– Мені одне латте і... одне подвійне еспрессо для панянки.

– З солодкого що будете? Можете підійти до хододильника і вибрати, все свіже, ми самі робимо.

– Один шматочок «Праги» і струдель з чорницями.

За лічені хвилини жінка з’явилась з кавою та солодким, поставила на стіл і зникла. Вони залишились самі у невеликому приміщенні з тьмяним боковим світлом.

– Знаєш, я про тебе часто думаю, – сказала Софія, загадково посміхнувшись. – Ти розумієш про що я?

– Ну, здогадуюсь.

– Відгадай загадку "Довге, оранжеве..."?

– Так-так, я ту моркву ніколи не забуду.

 Обоє засміялись.

– Тепер ти відгадай "Довге, зелене..."?

– Огірок?

– Поїзд.

– Деколи мені здається, що я справжня маніячка, не можу задовільнитись –буденність, рутина мене руйнує, ота вся стабільність, планованість з дня на день. Хочу пригод на свій зад, хочу кинути все і поїхати десь в гори, бігати по снігу наголяса, лише в валянках, шапці та рукавицях.