Слава ЗСУ!

Павло так і стояв, наче вкопаний, обома руками тримав відкриту коробочку, і дивлячись на неї і сам почав повторювати:

– Ну й мудак, ну й мудак, ну й скотина, не Павло а Падло.

Задзвенів мобільний – по рігнтоту він здогадався, що це Таня.

– Привіт, як справи? Забрати з Таджицької? Так, можу, зараз буду.

Став біля машини і вкотре прокрутив в голові фразу "Не Павло, а падло", бідна ця Таня з ним буде.

---------------------------------------------------

У голові отця Вінсента вже давно жило душевне роздвоєння. З однієї сторони він розумів важливість служіння людям та поширення добра, освіти, моралі. А з іншої сторони – втомила релігійність інституцій, що займаються доброчинністю. Людське життя, фізичне та душевне здоров’я  було найбільшою цінністю для нього і сенс існування полягав у рятуванні людей та продовженні віку. Його душа прагла милосердя, але вже без монашого і взагалі релігійного середовища із притаманними йому химерністю та ритуалізмом. "О, я так відчуваю присутність Святого Духа, о, в кожному подуві вітру Бог до мене промовляє" – ці мізерні накручування були не для нього, бо нічого не чув і не бачив. Так, листя бачив, але Бога в ньому – ні. З однієї сторони зрозуміло, що не можна лише знати і тим знанням керуватись, потрібно також і вірити, бо кожна людина більше вірить, ніж знає. Наприклад, ми віримо, що наші батьки є саме нашими, хоча і не знаємо напевно, бо не пам’ятаємо. Нам розказали і ми повірили, а правда може бути й іншою, наприклад, що нас усиновили. Ну, або перший політ людини в космос – всім розтрубіли по телевізору, а самі ми цього не бачили, а по зомбоящику багато чого показують, і більшість є фантазмогонією. Хто його зна, може і ті прописні істини чи факти, про які телебачення розповідає, є також побрехеньками.

Такою епістемологічною параноєю щодо грані між знаннями, вірою та пізнанням можна себе мучити безконечно, і Вінсент розумів важливість віри, але в якийсь момент почав відкидати полову навколо християнського вчення і дійшов до стержня – до нуля, за яким нічого не стояло, лише марнославні обряди. Тому надалі фільтрував догми віри, ставлячи на перше місце в списку пріоритетів раціональні знання.

Ще з дитинства йому прищепили любов до Церкви і будучи вівтарним хлопцем віддано прислуговував при храмі святого обручника Йосифа. Кожне слово, що виходило із уст монахів та священників, проростало в  юній душі. Він жертвенно молився в наміренні полегшити біль душ в чистилищі, посвячував вервицю за навернення грішників, читав патристичні твори та біблійні розповіді, наслідував наставників і поступово релігійне життя поглинуло його цілковито. Шкільні друзі та все мирське перестали цікавити його, днював та ночував в храмі, не пропустив жодного нічного чування, жодної адорації. Вже в підлітковому віці вирішив посвятити себе Богові цілковито. Його вже не існувало для цього плинного світу, для його беззмістовних розваг. Подобався той ореол, який висів над ним, імпонувала пошана людей, які не розуміли, але поважали таку посвяту. Але хотів більшого, прагнув бути святим тут на землі, хоча ця ціль відсувалась все далі, що більше він наближався до неї. Святість стала горизонтом, де небо та земля сходяться докупи і він щосили біг до того поєднання і чим дужче біг, тим швидше воно віддалялося. Так, святості не можна досягнути, до неї можна лише прагнути і щодня, щогодини віддавати себе під покров пресвятої родини та святих, які б полегшили той тернистий шлях каяття та преображення. Як він прагнув неба, прагнув отримати чудодійні ласки, стати воїном Христа, захисником віри католицької!  І коли йому виповнилось сімнадцять, вирішив вступити в василянський монастир. Батьки, звичайно, противились такому рішенню, вн був в них єдиною дитиною, і навіть настоятель монастиря відмовляв його, просив подумати добре,  бо й батьки потребуватимуть допомоги в старості. Але він не уявляв себе в світі, не міг навіть припустити, що взує кросівки чи футболку із якимись модними написами і побіжить на дискотеку, чи сидітиме в якомусь барі за пивом і ділитиме бесіду про дівок та машини. Він вже весь проникнувся Божими планами. Його тіло світилося отою білизною, що з’являєть від довгого сидіння між монашими мурами, голубі очі стали ще більшими та виразнішими, дотримання постів зробило його обличчя витонченішим, ніс загострився і чоло стало вищим. Ну хіба міг ігумен відмовити йому в новіціаті?