Слава ЗСУ!

А як же зрадів Вінсент, коли його прийняли в новики. То було піднесення, незрівняне із жодними людськими втіхами, відчув, наче вже став однією ногою на сходинку небесного царства, так якби його ангели провели за руки до воріт раю.

Новіціат розташувався далеко за містом. Його і ще кількох таких же безвусих, як і він, хлопців посадили в буса і під спів літургії напередосвячених дарів, що лунав поскрипуючи із магнітоли, відвезли в обгороджений великим кам’яним муром монастир. Масивна дерев’яна брама із металевими вставками відчинилась під натиском корпусу чергового брата і вони в’їхали на подвіря. Пам’ятає як сьогодні: посередині стояла велика, гарна церква, виконана в стилі могилянського барокко, все подвір’я вимощене бруківкою, серед якої острівцями лежали клумби, замаяні пахучими весняними квітами. Абсолютний спокій, що перебивався лише пташиним співом та шепотом монаших молитов.

Як все просто було в новіціаті, як все зрозуміло – правди віри, катихизм,  добрі діла щодо тіла та душі, літургійні приписи, канонічне право – все було доступно, ніхто не вимагав думати чи сумніватись. Направду найлегше живеться тоді, коли не потрібно вибирати між чимось і кимось, вагатися на роздоріжжі перехресних стежок. І в новіціаті було легко – чітко виконуєш приписи, роздумуєш на покликанням і випробовуєш його. З вірою приймаєш те, чому тебе вчать і в мирі внутрішнього світу із зовнішнім чиниш Божу волю. Братерська любов підкріплена заступництвом Пресвятої Діви Марії та щоденною участю в дарах Божественної літургії змінюють все довкола, бідність, чистота та послух укріплюють євангельський спосіб життя, цементують дорогу спасіння. І тоді дванадцять місяців опісля прийшли перші чернечі обіти, а за ними – вищі студії закордоном. Ігумен Климент за рекомендацією магістрів відібрав монахів, які удостоїлись стипендії в Римі. Вінсент був першим в списку, бо ніхто й не сумнівався в його ревності і посвяті Церкві.

Закордоном все було по-іншому: зникло оте посвячене середовище, в якому відчуваєш себе в повній безпеці, таке оточення, яке мають малі діти, коли ними піклуються батьки. Дитина питає – їй відповідають, і тато з мамою є найбільшими авторитетами, пояснення яких приймаються за аксіоми, що не потребують доведення. Але така простота сприйняття світу незабаром зникла. Ніхто нічого тобі не говорив і в голову не вкладав, до всього потрібно було додумуватись самому, шукати потрібну літературу, аналізувати, порівнювати. Як важко йому було на початках – думав, що вже все знає, а виявилось що новіціатська освіта була краплиною в морі богослов’я. Згодом пішли важчі дисципліни – біблійні науки: синоптики, йоанівський, павлівський корпус і соборні послання, діяння, треба було вчити греку, латину, читати тексти на оригіналі, потім ассиро-вавилонська, арамейська мова, іврит. Знання розширювали його свідомість і почав розуміти, що не все так просто, як то собі уявляв в підлітковому віці. Наступною пішла шокова терапія – виклади взяли на себе отці єзуїти, що славились школами і інтелектуальним підходом. Хто міг  знати теологію більше, ніж вони?

Найважче було ламати роками закладені стереотипи – як це вісімдесят відсотків послань Павла написані не Павлом? Як це Адама та Єви не існувало, а існували два народи із цими іменами? Як це Мойсей виходив не один раз, а виходів по розвіяних вітром кучках було кілька? Як це люди, які жили до першого вселенського собору, на якому осуджувалось аріанство, і не вірили, що Христос був Богом, не вважаються грішниками? Одне за одним єзуїти доносили йому холодну черству правду, що крижаною водою остужувала молоду палаючу вірою голову. Поламали його віру до останньої гілочки, все дерево впало, настала черга ростити новий саджанець, вже інший, твердіший, але щось не йшло, не росло те дерево віри на грунті зневір’я. Йому хотілось ще більше «копати», щоб дізнатись решту холодної правди. Знання викликали в ньому наркотичну залежність. Згодом вирішив перейти до єзуїтів, зосередитись на силі науки, хоча і дозволив душі живитися добрими ділами. З ранку до обіду сидів по бібліотечних сховищах, а опісля допомагав обслуговувати жебраків в доброчинних їдальнях. З часом ці так звані «експерименти» поповнились працею в лікарні, допомогою сиротам, навчанням дітей і паломництвом до відпустових місць. Отці єзуїти мають доступ до найпотаємніших джерел науки, жоден світський науковий інститут не має такої бази, як їзуїтські університети, починаючи від Сибіру і закінчуючи Шрі-Ланкою. Вінсент всюди побував, дослідив безліч манускриптів, молода голова із ентузіазмом всмоктувала канонічне право, біблістику, вселенську історію церкви, мови. Скільки всього за тим стояло – дитячі хрестові походи, де під фанатичні настрої дорослих тисячі дітей, натхненні видіннями, плили кораблями на визволення Гробу Господнього, і потонули, ті хто вижив були продані в рабство, де папи заводили гареми, вели кровопролитні війні і гвалтували своїх ж дочок, де вирізали цілі міста протестантів, де багряним мечем імператор Констянтин та князь Володимир перехрещували народи.  О, такою йому постала воююча  церква. Історія цивілізації була б зовсім іншою, якщо б не було християнства. І з нього було досить оцієї нахабно притянутої за вуха брехні. Вирішив усамітнитись і з часом долучитись до творення добра без будь-якої ідеології. У цьому світі людина є істинною цінністю, її існування є найбільшим даром на землі, нема життя – і все інше втрачає сенс, тому вартує множити життя, розвивати та оберігати його. Як шкода, що він не лікар, як би посвячено він лікував людей, не жаліючи часу, зусиль, вертав би в їхні тіла безцінний дар життя. «Потрібно знайти способи змінити світ на краще» – постановив він собі. Останні роки займався психологією і з кількарічним священичим досвідом, тисячами сповідей, міг щось і порадити своїм відвідувачам, незважаючи на скупий особистий досвід.