Слава ЗСУ!

Одного разу, коли Павлові потрібна була коса на виступ в школі, де вони мали бути веселими косарями в крислатих капелюхах, попросив маму, щоб вона замовила в якогось майстра таку імпровізовану дитячу косу, і це не мало бути щось надзвичайне, тільки реалістичне. Але через те, що мама була заклопотана домашніми справами, косу не лише не зробили, а навіть не спробували замовити. В день виступу почався шухер, треба було щось вигадати, мама взяла стару хокейну клюшку, заточила її ножиком, щоб кінець був гострий і обмотала блискучим дощиком, що вішають на ялинку. Павло переконував її що таке не пройде і то зовсім не коса, але вона наполягла на своєму і змусила його взяти цю клюшку. Ще їдучи автобусом до клубу одну зупинку Павло пережив тотальне кепкування інших дітей, що також їхали на виступ, «То твоя коса?» - запитували вони. «Так, моя коса». «А нам здається, що ти не на виступ їдеш, а на хокей». І всі голосно сміялись, включно із водієм. «А де твоя шайба і шолом, як же ти в хокей гратимеш? – продовжували збиткуватися вони. – А знаєш, що ти не в ту сторону їдеш, ставок з другої сторони, тобі туди!». Що було потім, словами не описати: Павло ходив з тою клюшкопалкою поміж дітьми, в яких були гарно змайстровані коси і відчував себе цілковитим клоуном. Зал не реагував на виклики директора та призиви зауча заспокоїтись, всі тримаючись за животи сміялись, аж поки його не вилучили з групи косарів.

Стосунки з матір’ю він би міг охарактеризувати оцією подією. Вона всілякі дурниці видавала за дійсність і сама вірила в неї. Її життя було, як ота хокейна клюшка із претензією на сутність коси. Замість того, щоб лікувати його від бронхіту медичними засобами, а саме антибіотиками, вона мастила йому спину якимось дурнуватими мазями, виготовленими із підручних засобів, наприклад, зі смальцю і часнику. Він ще досі "вдячний" їй за цей хронічний бронхіт. Замість того, щоб одягнути в нормальну куртку, вішала на нього якийсь безрозмірний мішок і казала, що то так має бути, бо то на виріст.

Також її апофатичний склад розуму був забитий псевдонаукою. Традиційна медицина було тотальним злом, а антибіотики – то взагалі плід диявола. І щеплення від всіляких хворіб типу кору, також не вписувалось в критерії її лікувальних методів. Допомагав глід, петрів батіг та горіх, настояний на спирті. Коли в їхнього тата почався запальний процес в носових пазухах, вона заборонила йому іти до лікаря і приписала уринотерапію за телерекомендацією доктора Малахова та деякі трави з великої народної енциклопедії трав. Татові ті сцаки і трави не дуже подобались, але довірився їй – і пропускав мочу через ніс літрами. Доктор Малахов розказував по Першому національному як він змінив дієту і його моча запахла так, що навіть бджоли почали злітатись на неї. На татову ж сечу навіть мухи не злітались. Йому ставало все гірше, але в лікарню його ніхто не віз, бо в лікарні йому б наступив гаплик, за версією мами. А гаплик наступив удома, після інтенсивного самолікування інфекція поширилась в мозок – і тато помер.  Це маму не схаменуло: у неї були свої пояснення і опісля вона ще більше вдарилась у вуду, асторогію, феншуй та езотерику. Прочитала в газеті, що звук дзвонів вбиває бактерії, і над унітазом повісила досить таки масивний православний "колокол". Кожного разу як ти сходив в туалет треба було вдарити в дзвін і вбити бактерії. Чудасій ставало все більше  і жити з нею стало просто неможливо, краще вже в якусь секту записатись. Коли прийшла ідея про пам’ять води, і вона продемонстувала йому дві склянки води і з різною пам’яттю, Павло надумав забратись з дому.

– Ну дивись, я зараз накричу на одну склянку і лагідно промовлю до другої – сам побачиш різницю. Потім витягнула якийсь сумнівний прилад і приклала до вилаяної склянки – вона зашкалювала негативною аурою, а та, що була приголублена, виділяла позитивні іони.