Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

Зрештою залишилося четверо бійців: Хорт і його велетенський брат Грегор, Хайме Ланістер-Крулеріз і пан Лорас Тирел, юнак на прізвисько Лицар Квітів.

Пан Лорас був молодшим сином Мейса Тирела, князя Вирію та Оборонця Півдня. У свої шістнадцять років він був наймолодшим вершником на полі, але того ранку у перших трьох двобоях вибив з сідла трьох лицарів Королегвардії. Санса ще не бачила юнака, гарнішого за нього. Лати на ньому були неначе виплетені з тисячі полив’яних квітів, а сніжно-білий огир — прикрашений чабраком з червоних та білих троянд. Після кожної перемоги пан Лорас знімав шолома і повільно їхав уздовж загорожі, а тоді витягав з чабрака одну білу троянду і кидав її якійсь гарній дівчині у натовпі.

Останній двобій того дня він мав супроти молодшого Ройса. Одвічні руни пана Робара виявилися поганим захистом проти пана Лораса, який розбив йому щита і вибив із сідла з жахливим брязкотом. Робар лежав у грязюці й стогнав, поки переможець робив коло полем. Нарешті панові Робару покликали ноші й віднесли його до шатра, приголомшеного і нерухомого. Та Санса того навіть не бачила, бо не зводила очей з пана Лораса. Коли білий кінь зупинився перед нею, вона відчула, що серце в неї зараз лусне навпіл.

Іншим дівчатам він кидав білі троянди, але для неї висмикнув червону.

— Чарівна панно, — мовив він, — жодна перемога не може бути прекраснішою за вас.

Санса прийняла квітку сором’язливо і мовчки, вражена до німоти його шляхетністю. На голові лицар мав шапку недбало скуйовджених брунатних кучерів, а очі його скидалися на озера рідкого золота. Вона вдихнула пахощі троянди і притиснула її до себе, не відпускаючи навіть тоді, коли пан Лорас вже поїхав геть.

Коли нарешті Санса підняла очі, над нею стояв якийсь чоловік. Він був малого зросту, з гострою борідкою та срібним пасмом у волоссі, майже одного віку з батьком.

— Ви, напевне, одна з її доньок, — мовив він. Його сіро-зелені очі не посміхалися, хоча на губах грала привітна усмішка. — Маєте в обличчі риси Таллі.

— Мене звати Санса Старк, — мовила вона, почуваючись незручно. На чоловікові була важка делія з хутряним коміром, застібнута срібним пересмішником. Поводився він невимушено, як вельможний пан, але їй був невідомий. — Я… не маю честі, пане.

Септа Мордана швидко взяла справу в свої руки.

— Люба дитино, це князь Петир Баеліш, радник королівської малої ради.

— Колись ваша мати була моєю королевою краси, — тихо мовив чоловік. Його подих відгонив м’ятою. — А ви маєте її волосся.

Його пальці пробігли по її щоці, попестили одне брунатне пасмо. Раптом він обернувся і закрокував геть.

До того часу вже зійшов місяць, натовп стомився, і король оголосив, що три останні двобої відбудуться наступного ранку, перед бугуртом. Простий люд пішов по домівках, теревенячи про двобої цього дня та очікувані події наступного, а вельможний двір перейшов до річки задля учти. Кілька годин кухарі смажили шістьох велетенських зубрів, повільно обертаючи їх на товстих дерев’яних рожнах; хлопчаки-кухарчуки мастили їх маслом та прянощами, поки м’ясо не почало репати і плюватися соком. За лицарськими шатрами поставили столи й лави, а на столах купами лежали солодка спаржа, полуниці й свіжоспечений хліб.

Санса та септа Мордана отримали високі почесні місця зліва від підвищення, де сидів сам король поруч із королевою. Коли біля неї справа всівся принц Джофрі, Сансі стиснулося горло. Він не сказав їй жодного слова після тих жахливих подій, а вона сама не сміла до нього заговорити. Спершу вона ненавиділа його за те, що зробили Панночці, але потім втерла сльози і розсудила, що винуватий у тому, власне, зовсім не Джофрі. Все зробила королева, от вона й винувата. Вона, і ще Ар’я. Нічого б не сталося, якби не Ар’я.

Того вечора вона ніяк не могла ненавидіти Джофрі. Він був надто гарний, аби його ненавидіти: мав на собі темно-синього жупана з подвійним рядком гудзиків у вигляді золотих левових голів, а на чолі — тоненького золотого вінця з сафірами. Волосся його блищало так само, як і золото на ньому. Санса дивилася на нього і тремтіла, боячись, що він не зверне на неї уваги. Або ще гірше: знову розлютиться і прожене у сльозах від столу.

Натомість Джофрі посміхнувся і поцілував їй руку, такий гарний та чемний, як принци з пісень, а тоді мовив:

— Пан Лорас має смак до краси, чарівна панно.

— О, про мене він перебільшив, — промурмотіла дівчина, аби не видатися марнославною, а в самої серце аж співало. — Пан Лорас такий шляхетний. Як ви гадаєте, він переможе назавтра, пане мій?

— Нізащо, — заперечив Джофрі. — Його вкоротить або мій пес, або дядько Хайме. А через кілька років, щойно зможу виїхати на поле, я їх сам усіх поваляю.

Попередня
-= 125 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар