Слава ЗСУ!

— То вас їй слід боятися, — заперечив Нед.

— Ні, не слід. Я такий собі, який є. Король має з мене зиск, але цурається. Наш Роберт — звитяжний, славетний воїн. Мужі лицарської відваги зазвичай не плекають любові до нишпорок, шпигунів, євнухів. Якщо настане день, коли Серсея прошепоче: «Убий мені отого чоловічка», Ілин Пейн зітне мою макітру за один миг ока, і хто сумуватиме тоді за бідним Варисом? На півночах та півднях про павуків не співають пісень.

Він сягнув до Неда і торкнувся його м’якою рукою.

— Але ви, пане Старк… гадаю… та ні, знаю напевне… вас він не уб’є, навіть заради королеви. І в цьому полягає наше спасіння.

Це вже було занадто. На мить Едард Старк нічого не бажав більше, аніж повернутися до Зимосічі, простої чистоти півночі, де ворогами були тільки зима та дичаки за Стіною.

— Авжеж Роберт має й інших вірних друзів, — заперечив він. — Братів, …

— …дружину? — закінчив Варис з усмішечкою, що різала незгірше від ножа. — Його брати ненавидять Ланістерів, хто б казав, та ненависть до королеви і любов до короля — це трохи різне, ви не згодні? Пан Барістан любить свою честь, великий маестер Пицель — свою посаду, а Мізинець любить Мізинця.

— Але ж Королегвардія…

— То паперовий щит, — відказав євнух. — Та не дивіться ж так страшно, пане Старку. Хайме Ланістер сам є присяжним братчиком Білих Мечів, а ми чудово знаємо, чого варта його присяга. Давно пішли у прах та пісню ті дні, коли біле корзно носили такі лицарі, як Риам Рожвин або принц Аемон Драконолицар. З-поміж нинішніх сімох тільки пан Барістан Селмі зроблений з чистої сталі, але Селмі вже застарий. Пан Борос та пан Мерин — королевині створіння до самих кісток, та й про інших в мене є грунтовні підозри. Ні, пане мій, коли мечі вилетять з піхов, Роберт Баратеон матиме коло себе єдиного справжнього друга — вас.

— Треба сказати Робертові, — мовив Нед. — Якщо ви говорите правду, хай частково, то король має знати.

— І які ж докази ми покладемо перед ним? Мої слова проти їхніх? Мої пташечки проти королеви та Крулеріза, проти його братів та радників, проти Оборонців Сходу та Заходу, проти усієї сили Кастерлі-на-Скелі? Прошу вас, викличте пана Ілина самі, збережемо час і зайвий клопіт. Я знаю, куди веде цей шлях.

— Але ж якщо ви кажете правду, то вони тільки зачекають і зроблять нову спробу.

— Певна річ, — відповів Варис, — і досить скоро. Ви турбуєте їх, пане Едарде. Але мої пташки слухатимуть, і разом ми з вами спроможемося якось зарадити справі.

Варис підвівся і знову натяг каптура, сховавши обличчя.

— Дякую за вино. Ми ще побалакаємо. Та коли побачите мене у раді, не забувайте про своє звичне до мене презирство. Гадаю, ви впораєтеся.

Він був уже коло дверей, коли Нед покликав.

— Варисе. — Євнух обернувся. — Як помер Джон Арин?

— А я питав себе, коли ж ви дійдете до цього питання.

— То кажіть.

— Це зілля називають «сльози Лису». Коштовна й малодоступна рідина, чиста і без смаку, наче вода, ще й не залишає жодних слідів. Я благав пана Арина завести собі куштувальника страв, але він і чути не хотів. Казав, що навіть подумати про таке міг тільки недочоловік.

Нед мусив дізнатися решту.

— Хто дав йому отруту?

— Якийсь дорогий і близький друг, з ким він часто ділив трунок і частунок, як же інакше. Але котрий? Таких було чимало. Князя Арина пам’ятають як добру і довірливу людину.

Євнух зітхнув.

— Та особливо слід згадати одного хлопця. Він усім завдячував панові Арину, але коли вдовиця втекла до Соколиного Гнізда з усією чаддю, він раптом залишився у Король-Березі й зажив тут зовсім непогано. Я завжди радію всім серцем, коли здібні молоді люди вибиваються нагору і підкоряють цей світ.

Його голос знову хльоскав, мов батіг, кожним словом.

— Яке то мало бути шляхетне видовище на турнірі: у новому яскравому обладунку, з отими серпиками на киреї… Шкода, що юний лицар помер так раптово, а ви ж навіть і побалакати з ним не встигли…

Нед почувався так, наче його самого отруїли.

— Зброєносець, — мовив він. — Пан Гуго.

Коліщатка всередині коліщаток, а ті — всередині інших коліщаток. У голові йому гупало.

— Але чому? Чому зараз? Джон Арин був Правицею чотирнадцять років. Що він таке зробив, щоб його мусили вбити саме зараз?

— Почав допитуватися, — мовив Варис, вислизаючи крізь двері.

Тиріон IV

Стоячи на передвранішньому холодку і дивлячись, як Чіген ріже його коняку, Тиріон Ланістер подумки додав ще один борг до рахунку Старків.

Коли кремезний сердюк розпанахав черево коня своїм патральним ножем, зсередини аж запарувало. Руки вояк мав вправні, не робив жодного зайвого руху — адже скінчити мав швидко, поки на запах крові з гір не набігли сутінькоти.