Слава ЗСУ!

У палаті з чудовиськами їй здавалося темно, але у цій панував такий морок, як у найглибшій ямі сьомого пекла. «Спокійна, мов тиха вода», сказала собі Ар’я, та навіть почекавши, щоб очі трохи звикли, вона нічого не побачила, окрім нечітких сірих обрисів тих самих дверей, звідки прийшла. Вона помацала пальцями перед обличчям, відчула рух повітря, але не побачила нічого. Наче сліпа. «Водотанцівник бачить усіма почуттями», нагадала вона собі. Тоді заплющила очі й на раз-два-три вгамувала засапаний подих, напилася тиші, знову простягла руки.

Пальці знайшли ліворуч грубий необроблений камінь. Вона рушила стіною, мацаючи поверхню, ковзаючи маленькими кроками крізь темряву. «Усі приміщення кудись ведуть. Докуди є вхід, звідти є вихід. Страх ріже глибше, ніж меч.» Ар’я не бажала боятися. Їй здалося, що вона пройшла вже довгий шлях, коли стіна раптово скінчилася, щока відчула дмухання холодного протягу, шкіру залоскотали незібрані докупи волосини.

Звідкілясь знизу, дуже зглибока, почулися звуки. Човгання чобіт, віддалені голоси. Стіни лизнуло слабеньке світло, і вона побачила, що стоїть просто над великим чорним колодязем — дірою в безодню більш як у двадцять стоп поперек себе. За сходи правили величезні кам’яні брили, припасовані до плавного вигину стін. Вони вели колами вниз і вниз, неначе в пекло, про яке розповідала байки Стара Мамка. І щось там рухалося у темряві, щось виходило із найглибших надр землі…

Ар’я зазирнула через край і відчула на обличчі холодний чорний подих. Далеко внизу блимав вогник смолоскипа, не більший за полум’я свічки. Двоє чоловіків, розібрала вона. Їхні тіні, високі, наче від велетнів, стрибали по стінах колодязя. Вона почула голоси, що розходилися луною аж доверху.

— …знайшов одного байстрюка, — сказав перший. — І решту знайти не забариться. Хай через день, хай через два, хай через два тижні…

— А коли він дізнається правду, то що зробить? — запитав другий голос із текучою вимовою Вільних Міст.

— То знають самі лише боги, — відповів перший голос. Ар’я бачила пасмо сірого диму, яке піднімалося від смолоскипа, звиваючись змією. — Дурні спробували убити його сина, і що гірше, блазенськи осоромилися. А він не така людина, щоб пробачити і забути. Попереджаю, вовк і лев скоро вчепляться один одному в горлянку, хочемо ми того чи ні.

— Зарано, ще зарано, — пожалівся голос із заморською вимовою. — Нащо нам війна просто зараз? Ми не готові. Стримайте їх.

— То все одно, що стримати час. Ви вважаєте мене чародієм?

Другий гигикнув.

— Щонайменше.

В холодному повітрі танцювало полум’я. Високі тіні рухалися майже над нею. Через мить чоловік зі смолоскипом з’явився у полі зору, а поруч із ним — його супутник. Ар’я відповзла від колодязя, впала на живіт, розпласталася попід стінкою і затамувала подих, поки чоловіки виходили зі сходів.

— Чого ви від мене хочете? — запитав носій смолоскипа, тілистий чолов’яга у шкіряній накидці. Навіть у важких чоботях його ноги, здавалося, ковзають підлогою без жодного шуму. Кругле обличчя у рубцях та порость темної бороди виднілися з-під сталевої мисюрки; ще він носив кольчугу на вареному шкіряному кубраку, тесака та ножа при поясі. Ар’ї чомусь здалося, що вона його десь бачила.

— Один Правиця помер, то чому б і не другий? — відповів чоловік з текучою вимовою та розгалуженою жовтою бородою. — Ви вже вмієте танцювати цього танцю, друже мій.

Другого чоловіка вона точно ніколи не бачила. Він був неймовірно жирний, але рухався дуже легко, несучи вагу на товстих стовпах ніг так спритно, як міг хіба що водотанцівник. У світлі смолоскипа миготіли його численні персні: з червоного золота і блідого срібла, прикрашені рубінами, сафірами, жовтими тигровими оками з чорними щілинами. Персні були на кожному пальці, а на декотрих — по два.

— Одна справа — раніше, друга — зараз. І цей Правиця не такий, як той, — відповів чоловік з рубцями, коли двоє вийшли до палати.

«Застигла, мов камінь», наказала собі Ар’я, «тиха, мов тінь». Засліплені світлом смолоскипа, вони не побачили її, розпластану на камені, за якихось кілька стоп.

— Може, й так, — відповів бородань, перепочиваючи після довгого підйому. — І все ж нам потрібен час. Принцеса виношує дитя. Хал не зрушить з місця, поки не народиться його син. Ви ж знаєте, які вони, ті дикуни.

Чоловік зі смолоскипом надавив на щось. Ар’я почула низький гуркіт. Величезна кам’яна плита, червона у світлі смолоскипа, ковзнула зі стелі з таким гучним брязкотом, що Ар'я трохи не скрикнула. Там, де був вхід до колодязя, залишився самий суцільний камінь.

— Якщо він не зрушить найближчим часом, то може бути пізно, — мовив тілистий у мисюрці. — Це вже не гра для двох гравців, та чи й була вона такою бодай колись? Станіс Баратеон та Ліза Арин втекли поза межі моєї досяжності, й ходять чутки, що вони збирають мечі. Лицар Квітів пише до Вирію, наполягаючи, щоб його вельможний батько прислав до двору сестру. Дівчині чотирнадцять років, вона чарівна, прегарна, ласкавої покірної вдачі. Князь Ренлі та пан Лорас хочуть підкласти її Робертові, одружити їх і дати нам нову королеву. Мізинець… тільки боги відають, у яку гру грає Мізинець. Але саме через князя Старка я сплю неспокійно. В нього є байстрюк, в нього є книга, і скоро буде вся правда. Ще й дружина його завдяки Мізинцевому втручанню полонила Тиріона Ланістера. Князь Тайвин сприйме це як смертельну образу, та й Хайме плекає хворобливу прихильність до Біса. Якщо Ланістери рушать на північ, Таллі теж неминуче втраплять під копита. Стримати, кажете ви? Поспішити, відповідаю я. Навіть кращі жонглери не втримають сотню м’ячів у повітрі вічно.