Слава ЗСУ!

— Бажаю йому всякої удачі. — Нед відстібнув важку й химерну срібну руку, яка тримала разом краї делії, а заразом позначала його посаду. Він поклав її на стіл перед королем, сумуючи зі спогадів про чоловіка, який пришпилив на нього цей значок, про друга, якого любив.

— Я гадав, що ти шляхетніший, Роберте. Я вважав, що ми посадили на трон гідного короля.

Робертове обличчя зовсім побуряковіло.

— Геть! — гарикнув він, давлячись гнівом. — Геть, клята душа, з очей моїх! Чого чекаєш? Забирайся до своєї Зимосічі. Та гляди мені: побачу ще раз, і твоя голова стирчатиме на шпичці!

Нед вклонився і без зайвих слів крутнувся на підборах. Виходячи з кімнати засідань ради, він відчував на спині Робертів погляд. Не гаючи часу, рада поновила обговорення.

— У Браавосі є одне товариство, яке кличуть Безликими, — мовив великий маестер Пицель.

— Та ви уявляєте собі, скільки вони беруть за послуги? — пожалівся Мізинець. — За половину ціни, що коштує голова купця, можна винайняти ціле охоче військо. Не смію й думати, скільки вони попросять за принцесу.

Закривши двері за собою, Нед заглушив голоси. Коло дверей на чатах стояв пан Борос Блаунт у довгому білому корзні та обладункові Королегвардії. Він кинув на Неда побіжний цікавий погляд, але нічого не спитав.

Денна спека давила на голову, поки Нед перетинав замковий двір до Башти Правиці. У повітрі відчувалося наближення дощу. Нед вітав би гарну зливу, бо почувався загидженим. Діставшись до світлиці, він викликав до себе Вайона Пула. Управитель з’явився негайно.

— Ви посилали по мене, мосьпане Правице?

— Та вже не Правиця, — відповів Нед. — Я посварився з королем. І тепер повертаюся до Зимосічі.

— Почну клопотатися негайно, мосьпане. За два тижні будемо готові вирушити.

— Двох тижнів можемо не мати. Ба навіть дня. Король згадував щось про мою голову на шпичці.

Нед скривився. Насправді він не вірив, що король може скарати його. Ні, тільки не Роберт. Авжеж, король лютував, але щойно Нед зникне з очей, його гнів угамується, як завжди.

Завжди? Раптом він згадав Раегара Таргарієна і відчув себе незатишно. «П’ятнадцять років як загинув, а Робертова ненависть не ослабла.» Думка його збентежила… а ще ж справа з Кетлін та карликом, про яку повідомив того вечора Йорен. Звістка скоро випливе, ясно як день, а коли король почує її під гарячу руку… чхати Роберт хотів на Тиріона Ланістера, але ж раптом заговорить його ображений гонор? Не кажучи вже про королеву.

— Мабуть, найкраще мені поїхати попереду, — мовив Нед до Пула. — Візьму тільки доньок та кількох стражників. Решта виїде, коли все буде готове. Скажи Джорі, але більше нікому. І не роби нічого, поки ми з дівчатами не зникнемо звідси. У замку повно очей та вух. Буде краще, коли про наш задум ніхто не знатиме.

— Як накажете, мосьпане.

Коли управитель пішов, Едард Старк перебрався до вікна і сів, замислившись. Роберт не залишив йому жодного іншого вибору. Він мав би навіть дякувати королю. Добре буде повернутися до Зимосічі. Та й взагалі, їхати звідти було не варто. На нього там чекали сини. Може, після повернення вони з Кетлін ще одного синочка нарядили б — не такі вони вже й старі. Останнім часом йому часто снилася глибока нічна тиша вовчої пущі та сніг півночі.

Все ж думка про виїзд зі столиці викликала в нього і лють. Стільки лишилося недороблених справ. Роберт разом із своєю радою боягузів та підлабузників пустить державу з торбою, якщо його не спинити… або ще гірше, за борги віддасть Ланістерам з усіма бебехами. Ще й правда про смерть Джона Арина досі уникала його. Так, він знайшов кілька ниточок, які впевнили його, що Джона дійсно убили. Але то був лише запах дичини на лісовій підстилці. Самого звіра він ще не бачив, хоча й відчував, що той десь тут — зрадливо ховається і гострить зуби.

Раптом він усвідомив, що міг би повернутися на північ морем. З Неда мореплавець був ніякий, і за звичайних обставин він би краще обрав їхати королівським гостинцем. Але маючи корабель, можна зупинитися на Дракон-Камені і перемовитися зі Станісом Баратеоном. Пицель вже надіслав крука через море з чемним листом від Неда, в якому Правиця запрошував князя Станіса повернутися до свого місця у малій раді. Відповідь не надійшла, і це поглибило Недові підозри. Князь Станіс знав таємницю, яка згубила Джона Арина, це вже напевне. Правда, яку він шукав, могла чекати на нього у стародавній острівній твердині дому Таргарієн.

«А якщо й так, то що далі? Деякі таємниці краще зберегти навіки. Деякі таємниці занадто небезпечно розголошувати навіть тим, кого ти любиш, кому віриш.» Нед вийняв кинджала, привезеного Кетлін, з піхов на поясі. Навіщо карлик бажав Бранової смерті? Аби той замовчав, жодних сумнівів. Ще одна таємниця або ж інша нитка того самого павутиння?