Слава ЗСУ!

Не маючи змоги вчепитися в конячку ногами, Бран спершу бентежився, коли починав розгойдуватися від руху. Але велике сідло з товстим передком та високою спинкою тримало його надійно, мов у колисці, а ремені навколо грудей та стегон не давали випасти з тієї колиски. Через деякий час гойдання стало для Брана майже звичним, занепокоєння зникло, і на обличчі з’явилася тремтлива посмішка.

Під знаком «Димного поліна», місцевого шинку, стояли дві служниці. Коли їх гукнув Теон Грейджой, молодша зашарілася і сховала обличчя. Теон дав остроги коневі й нагнав Робба.

— Люба моя Кира, — засміявся він. — У ліжку звивається, як вугор, а на вулиці скажи до неї слово — червоніє, як мале дівча. А чи я тобі розповідав, як однієї ночі ми з нею та з Бессою…

— Не треба, Теоне, брат чує. — Робб кинув застережний погляд на Брана.

Бран відвів погляд убік та прикинувся, що не чує, хоча й відчував на собі Грейджоєві очі. Авжеж той посміхався. Він завжди посміхався, неначе світ був якимсь потаємним жартом, зрозуміти який ставало розуму тільки Теонові. Робб, схоже, захоплювався Теоном і шанував його товариство, але Бранові батьків вихованець так і не припав до душі.

Робб під’їхав ближче.

— В тебе добре виходить, Бране.

— Я хочу швидше, — відповів Бран.

Робб посміхнувся.

— Воля твоя.

І рушив ристю на своєму меринові. Вовки потрусили за ним. Бран різко ляснув поводом, Танцюристка підхопила крок. Він почув, як гукає Теон Грейджой, як за ним тупотять копита інших коней.

Бранова опанча роздулася, затріпотіла на вітрі, сніг ринув просто у обличчя. Робб вже добряче вирвався наперед, час від часу зиркаючи через плече, аби переконатися, що Бран та решта їдуть слідом. Бран знову ляснув поводом. Танцюристка пішла учвал гладенько, наче шовком. Відстань до Робба скоротилася, але поки він нагнав брата на краю вовчої пущі, за три верстви від зимівника, решта загону залишилася далеко позаду.

— Я їду на коні! — заволав Бран, радісно вишкіряючись. Відчуття було не гірше, аніж літати.

— Можна влаштувати перегони, але ти, мабуть, виграєш. — Робб жартував цілком безтурботно, і все ж Бран відчував занепокоєння глибоко під його усмішкою.

— Я не хочу перегонів. — Бран роззирнувся у пошуках лютововків. Обидва, здається, вже зникли у лісі. — Ти чув, як Літо завивав цієї ночі?

— Сірий Вітер теж непокоївся, — відповів Робб. Його брунатне волосся розпатлалося та сплуталося, щелепу вкривала рудувата щетина, і виглядав він старшим за свої п’ятнадцять років. — Інколи мені здається: вони щось таке знають… відчувають…

Робб зітхнув.

— Я ніяк не можу вгадати, Бране, як багато можна тобі казати. От якби ж ти був трохи старший…

— Мені вже вісім років! — вигукнув Бран. — Вісім не надто менше за п’ятнадцять, і я наступний після тебе спадкоємець Зимосічі!

— Саме так. — Робб казав якось сумно, ба навіть трохи налякано. — Я маю дещо тобі розповісти, Бране. Минулої ночі прилетів крук. З Король-Берега. Мене збудив маестер Лювин.

Бран відчув раптовий напад страху. Стара Мамка завжди казала: «На чорних крилах чорнії слова», і останнім часом старе прислів’я незмінно справджувалося. Коли Робб написав князеві-воєводі Нічної Варти, у відповідь крук приніс звістку про зникнення дядька Бенджена. Потім прилетів птах з Соколиного Гнізда від матінки, але й він не приніс нічого доброго. Мати не писали, коли повернуться, а тільки про те, що узяли в полон Біса. Бранові коротун радше припав до душі, але від самого імені «Ланістер» в нього мурашки бігли по спині. Він мав знати, пам’ятати щось особливе про Ланістерів, але коли намагався згадати, йому паморочилося в голові й судомило живіт. Робб просидів більшу частину того дня за зачиненими дверима з маестром Лювином, Теоном Грейджоєм і Галісом Моленом. Потім на швидких конях у всі боки полетіли гінці, розвозячи північчю Роббові накази. Бран чув балачки про Калин-Коп, стародавню фортецю першолюдей на початку Перешийку. Йому ніхто не казав, що насправді відбувається, але він сам розумів, що коїться щось погане.

А зараз ще один крук, ще одна звістка. Бран вчепився за рештки надії й запитав:

— Крук від матінки? Вони їдуть додому?

— Лист прибув від Алина, з Король-Берега. Джорі Каселя вбито. А ще Вила та Геварда. Всі троє замордовані Крулерізом.

Робб підняв обличчя назустріч снігу. Сніжинки танули в нього на щоках.

— Нехай боги дарують їм спокій.

Бран не знав, що казати. Він почувався так, наче хтось вдарив списом під дих. Джорі був незмінним сотником замкової сторожі Зимосічі від часів, коли Бран ще й не народився.