Слава ЗСУ!

Брон задер згаданому Чігенові голову назад, ухопивши за волосся, та увігнав ножа під вухо, а тоді сказав Кетлін Старк, що найманець помер від своєї рани.

— Він усе одно що помер, — мовив Брон, — а його стогони наводили на нас ворогів. Чіген зробив би те саме зі мною… і приятелем він мені не був, лише разом їхали, ото й усе. І май на увазі, коротун: я за тебе бився не з великої любові.

— Мені потрібен був твій меч, а не твоя любов, — відказав Тиріон. Він скинув свого оберемка гілок на землю.

Брон вишкірився.

— А ти хвацький, як той сердюк, мушу визнати. Як ти знав, що я стану за тебе до бою?

— Знав? — Тиріон незграбно присів на своїх коротеньких ніжках, щоб скласти багаття. — Я кинув кості. Там у корчмі ти разом з Чігеном допомагав узяти мене в полон. Чому? Інші вважали це за обов’язок, вони стояли за честь своїх панів. Та не ви двоє. У вас немає ані пана, ані обов’язку, ані тієї безцінної честі, то нащо турбуватися?

Він вийняв ножа і настругав кілька тоненьких смужок кори з однієї з сухих гілок, щоб правили за підпал.

— Нащо взагалі найманці щось роблять? Та за гроші ж. Ви гадали, що пані Кетлін нагородить вас за допомогу, ба навіть на службу до себе візьме. Ось, хмизу наче вистачить. Маєш кременя?

Брон сунув два пальці у торбочку при поясі й кинув йому кремінь. Тиріон спіймав.

— Дякую, — мовив він. — Та справа у тому, що ти не знаєш Старків. Князь Едард — гоноровитий, чесний і шляхетний чоловік, а жінка в нього ще гірша. Поза сумнівом, вона б знайшла для вас кілька монет за клопіт, і коли б усе скінчилося, пхнула б їх вам у долоні з ввічливим словом на вустах і презирством у очах. На більше годі було сподіватися. Старки прагнуть бачити у людях, які їм служать, мужність, вірність і честь. А ви з Чігеном, правду кажучи, безрідна погань.

Тиріон вдарив кременем по кинджалові, намагаючись видобути іскру. Нічого.

Брон пирхнув.

— Маєш зухвалого язика, малий. Одного дня хтось його виріже і згодує тобі ж.

— Мені усі так кажуть, — зиркнув Тиріон на сердюка. — Я тебе образив? Прошу вибачення… та все ж ти погань, Броне, не дури себе. Обов’язок, дружба, честь — що воно для тебе? Не шукай відповіді, ми обоє її знаємо. Але ти не дурень. Тільки-но ми досягли Долини, пані Старк більше не мала у тобі потреби… але я мав. А чого ніколи не бракувало в Ланістерів, так це золота. Коли настала мить кидати кості, я розраховував на твій розум, який підкаже, де більше зиску. На щастя для мене, саме так і вийшло.

Він знову вдарив кременем об крицю, без жодного успіху.

— Ану дай, — мовив Брон, — я сам.

Він узяв ніж з кременем і видобув іскру з першого удару. Смужка кори почала диміти.

— Молодець, — мовив Тиріон. — Може, ти й погань, але безсумнівно корисна. З мечем у руці ти майже такий вправний, як мій брат Хайме. Чого тобі треба, Броне? Золота, землі, жінок? Збережи мені життя, і матимеш усе.

Брон обережно дмухнув на багаття, і полум’я піднялося вище.

— А якщо ти помреш?

— Тоді я матиму бодай одного жалобника, чиє горе буде щирим, — відповів Тиріон. — Бо золото закінчиться разом зі мною.

Вогонь розгорівся гаряче і яскраво. Брон підвівся, запхав кременя назад у торбинку і кинув Тиріонові його кинджала.

— Ясно і щиро, — відповів він. — Тоді маєш мій меч за себе… та не думай, що я падатиму на коліно і «мосьпанитиму» на кожен твій пердь. Ніхто ще не мав мене за підчихвоста.

— І за друга теж, — мовив Тиріон. — Не маю сумніву, що ти зрадив би мене так само швидко, як пані Старк, якби побачив у тому зиск. Якщо колись прийде день, в який ти спокусишся продати мене… пам’ятай, Броне: я переб’ю їхню ціну, якою б вона не була. Мені подобається жити. А зараз чи не начаклуєш нам щось на вечерю?

— Подбай про коней, — відповів Брон, вийняв довгого ножа з піхов на стегні та закрокував у хащі.

Годиною пізніше коні були відшкрябані та погодовані, вогонь весело тріщав, а над ним висіло стегно молодої кізки, стріляючи та шиплячи.

— Тепер не вистачає тільки доброго вина, аби запити наше козеня, — мовив Тиріон.

— А ще жінки та десятка добрих бійців, — додав Брон. Він сидів, схрестивши ноги, біля вогню і налощував меча бруском. Шурхіт бруска по металу здавався дивно заспокійливим.

— Скоро зовсім стемніє, — відзначив найманець. — Моя варта буде перша… хай там яка з неї користь. Може, розумніше дати їм вбити себе уві сні.

— Та ні, гадаю, вони будуть тут, коли ми ще й поснути не встигнемо. — Пахощі м’яса, яке пеклося, наповнювали Тиріонового рота слиною.

Брон зиркнув на нього з іншого боку багаття.