Слава ЗСУ!

— Огир, що покриє світ! — заволали глядачі, а з мороку ночі їм відповідала луна.

Одноока баба втупилася у Дані.

— Як зватимуть його — огиря, що покриє світ?

Дані підвелася, щоб відповісти.

— Його зватимуть Раего, — мовила вона словами, вивченими від Джихікі. Її руки лягли на черевце, оберігаючи його посеред ревища, яке здійняли дотракійці.

— Раего! — верещали усі. — Раего, Раего, Раего!

Коли хал Дрого виводив її з ями, ім’я все ще гриміло в неї у вухах. Вервечкою вони вийшли на божий гостинець, крізь кінську браму, в напрямку Матері Гір. Першими йшли баби-дошхалін разом з євнухами та невільниками. Деякі спиралися на високі різьблені ковіньки, шкутильгаючи на старих тремтливих ногах, а інші виступали гордовито, незгірш від будь-якого хала. Колись кожна з цих бабів була халісі. Коли їхні вельможні чоловіки помирали, і орди вершників очолювали нові хали з новими халісі при боці, колишніх халісі надсилали сюди, аби правити величезним народом дотракійців. Наймогутніші хали схилялися перед визнаною мудрістю та владою дошхалін. І все ж Дані тремтіла від думки, що одного дня її примусять приєднатися до них, не питаючи її згоди.

За мудрими бабами слідували інші: хал Ого з сином, халаккою Фого, хал Джомо з дружинами, ватажки Дрогового халазару, Даніни служниці, халові невільниці та служники, і ще багато різних. Поки вони просувалися божим гостинцем, калатали дзвони, барабани вибивали поважний та неквапний лад. У темряві понад шляхом думали свою думу вкрадені кам’яні звитяжці та боги зниклих племен. Поруч із вервечкою вздовж шляху бігли травою невільники зі смолоскипами, і від блимання вогнів великі пам’ятки та подоби здавалися майже живими.

— Джо то знаджить, ім’я Раего? — запитав хал Дрого по дорозі, пробуючи говорити посполитою мовою Семицарства. Вона вчила його кількох слів кожен раз, як мала змогу. Дрого вчився швидко, коли бажав і старався, хоча його вимова залишалася такою грубо-варварською, що ані пан Джораг, ані Візерис не розуміли жодного слова.

— Мій брат Раегар був могутнім воїном, моє сонце та зорі, — відповіла вона. — Він загинув, як я іще не народилася. Пан Джораг каже, він був останнім драконом.

Хал Дрого зиркнув на неї згори вниз. Його обличчя нагадувало мідну маску, та десь під довгими чорними вусами, відвислими під вагою золотих кілець, вона побачила тінь усмішки.

— Гарне теє ім’я, друджино Дан-Арис, місяцю мого джиття, — відповів він.

Їхній шлях лежав до озера, званого дотракійцями Черевом Світу, оточеного кільцем очерету, зі спокійною непорушною водою. Як казала Джихікі, тисячі тисяч років тому з його глибин виїхав перший чоловік верхи на першому коні.

Поки Дані роздягалася, скидаючи загиджений одяг на землю, решта чекала на порослому травою березі. Залишившись голою, вона обережно ступила у воду. Іррі казала, що озеро не має дна, але Дані відчувала, поки пробиралася між високого очерету, як між пальців ніг чвакає м’яка грязюка. На спокійних чорних водах плавав місяць, розбиваючись від пущених нею хвиль і знову виникаючи з уламків. На її блідій шкірі з’явилися мурашки, бо холод вже підповзав стегнами, цілував нижні губи. Кров огиря висохла на руках та навколо рота. Дані склала руки кухликом і полила святу воду на голову, очищуючи себе і дитину всередині під поглядами хала і всіх, хто прибув разом з ним. Вона почула, як старі баби-дошхалін бурмочуть щось одна до одної. Їй раптом стало цікаво, що саме вони кажуть.

Коли вона вийшла з озера, тремтячи і стікаючи краплями, служниця Дорея поспішила до неї з халатом мальованого шовку, але хал Дрого махнув тій забиратися геть. Він кинув довгий спраглий погляд на її набряклі груди і опукле черевце. Дані побачила, як зсередини його штанів з кінської шкіри, нижче від важких золотих блях, вимальовується напружена чоловіча сила. Вона підійшла до чоловіка і допомогла йому розв’язати штани. А тоді могутній хал вхопив її за стегна і підняв у повітря, як малу дитину. Дзвіночки у його волоссі тихо теленькнули.

Коли чоловік встромився у Дані, вона охопила руками його плечі й притиснулася обличчям до шиї. За три швидкі рухи усе скінчилося. «Огир, що покриє світ», хрипко прошепотів Дрого. Його руки все ще смерділи кінською кров’ю. У мить свого задоволення він боляче вкусив її за шию, а коли зняв із себе, його сім’я заповнило її й потекло шкірою стегон. Тільки тоді Дореї було дозволено загорнути Дані у запашний піщаний шовк, а Іррі — припасувати м’які сандалі їй до ніг.

Хал Дрого зав’язав штани і віддав наказ. До берега озера підвели коней. Кохолло отримав честь допомогти халісі всістися на її срібну. Дрого вдарив острогами свого коня і помчав божим гостинцем під місяцем та зірками. Але на срібній Дані легко наздогнала його.