Слава ЗСУ!

— Все це не могло статися у гірший час. Саме зараз, коли держава так потребує сильного короля… бо попереду в нас темні дні та холодні ночі, я відчуваю це кістками…

Він кинув на Джона довгий проникливий погляд.

— Сподіваюся, ти не намірився вчинити якусь дурість, хлопче.

«Він мій батько», хотів вигукнути Джон, але знав, що Мормонт не захоче нічого чути. В нього висохло в горлі, й він примусив себе ковтнути ще вина.

— Твій обов’язок тепер тут, — нагадав йому князь-воєвода. — Твоє старе життя скінчилося, коли ти вдяг чорне.

Крук хрипко повторив:

— Чор-р-не.

Мормонт не звернув на нього уваги.

— Що коїться у Король-Березі — то не наш клопіт.

Коли Джон не відповів, старий допив вино і мовив:

— Ти можеш піти. Сьогодні твоя поміч не знадобиться. А завтра допоможеш написати того листа.

Джон не пам’ятав, як підвівся і вийшов зі світлиці. Наступне, що він усвідомив, були баштові сходи і думка: «Там мій батько і мої сестри. Як це може бути не мій клопіт?».

Знадвору один з вартових зиркнув на нього і мовив:

— Кріпись, хлопче. Боги жорстокі.

«Вони знають», зрозумів Джон.

— Мій батько — не зрадник, — прохрипів він. Слова застрягали у горлянці, наче прагнули його задушити. Здіймався вітер; у дворі стало холодніше. Примарне літо дійшло кінця.

Решта світлого дня пройшла як уві сні. Джон не міг сказати, де він блукав, що робив, з ким розмовляв. Привид вештався разом з ним, принаймні це він пам’ятав. Мовчазна присутність лютововка дарувала якусь втіху. «В дівчат навіть і того нема», подумав він. «Їхні вовки могли б їх вберегти, але Панночка мертва, Німерія втекла, і мої сестрички лишилися самі-самісінькі.»

До заходу сонця почав дмухати північний вітер. Джон чув, як він вищить уздовж Стіни та над її крижаною верхівкою, коли крокував до трапезної на вечерю. Гоб зготував ячневий крупник з олениною, добряче заправлений морквою та цибулею. Коли кухар ляпнув Джонові у миску зайвого ополоника, а зверху додав хрусткого окрайця свіжого хліба, хлопець зрозумів, що то означає. «Він знає.» Джон озирнувся палатою, побачив, як швидко відвертаються голови та опускаються очі. «Усі знають.»

До нього підскочили друзі.

— Ми попрохали септона запалити свічку за твого батька, — розказав Матар.

— Ми знаємо, що то брехня, усі знаємо, ба навіть Грен, — додав Пип.

Грен кивнув, а Сем схопив Джона за руку.

— Ти мій новий брат, отож князь тепер і мені як батько, — мовив товстун. — Якщо хочеш поїхати до божегаю і помолитися старим богам, я поїду з тобою.

Оберіг-дерева росли за Стіною, але він розумів, що Семів намір твердий. «Вони — мої брати», подумав Джон. «Так само, як Робб, Бран і Рікон…»

А тоді він почув сміх, різкий та злий, наче удар батога, і голос пана Алісера Терена.

— Якби ж тільки байстрюк, а то ще й байстрюк зрадника! — кпинив той до людей навколо себе.

За один миг ока Джон скочив на стола з кинджалом у руці. Пип хапнув був його, але він вивільнив ногу, побіг столом і вибив миску з руки пана Алісера. Крупник розхлюпався довкола, просто на братчиків. Терен сахнувся назад. Здійнявся гамір, та Джон Сніговій нічого не чув. Він замахнувся на пана Алісера кинджалом, прагнучи поцілити просто у холодні оніксові очі, але Сем кинувся між ними, не даючи проходу, Пип повис на плечах, наче мавпа, Грен ухопив за руку, а Ропух викрутив кинджала з пальців.

Набагато пізніше, коли його відвели до власної келії, з’явився сам Мормонт з круком на плечі.

— Я казав тобі не робити дурниць, хлопче! — гримнув Старий Ведмідь.

— Хло-опче, — докірливо каркнув птах.

Мормонт хитнув головою з відразою на лиці.

— А я ж покладав на тебе такі надії.

В нього забрали ножа і меча та наказали не виходити з келії, поки не збереться старшина і не вирішить, що з ним робити. Щоб забезпечити виконання наказу, коло дверей поставили вартового. Друзів до Джона не пускали, та зовсім самотнім він усе-таки не сидів, бо Старий Ведмідь зглянувся і дозволив йому тримати коло себе Привида.

— Мій батько — не зрадник, — мовив він до лютововка, коли пішли усі інші. Привид мовчки глипнув на нього. Джон скупчився коло стінки, обхопив руками коліно і втупився у свічку на столі коло вузького ліжка.

Полум’я блимало і хиталося, навколо рухалися тіні, у кімнаті наче потемнішало та похолоднішало. «Сьогодні я не спатиму», подумав Джон.

Але мабуть, усе-таки задрімав. Бо коли прокинувся, ноги затекли й судомилися, а свічка вже догоріла. Привид стояв на задніх, шкрябаючись у двері. Джон аж злякався, який він уже виріс здоровенний.