Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

Кетлін дивилася, як син сідає у сідло. Оливар Фрей тримав його коня у поводу. Син князя Вальдера був на два роки старший за Робба, але за вдачею — років на десять молодший та полохливіший. Він прикріпив Роббового щита на місце і передав шолома. Коли Робб опустив його на обличчя, таке любе та гоже, на місці її сина з’явився високий молодий лицар на сірому огирі. Серед дерев, куди не досягало місячне світло, було темно. Коли Робб повернув голову і поглянув на неї, під його заборолом вона бачила самий лише морок.

— Я маю проїхати перед лавою, пані матінко, — мовив він до неї. — Пан батько кажуть, що перед битвою слід показати себе своїм людям.

— То їдь, — відповіла вона. — Хай побачать тебе.

— Це додасть їм мужності, — мовив Робб.

«Але хто додасть мужності мені?», спитала вона себе, проте нічого не сказала, тільки вимушено всміхнулася.

Робб розвернув великого сірого коня і пустив його повільним кроком. По його слідах тінню біг Сірий Вітер, а позаду шикувалася мала дружина. Коли він силою нав’язав Кетлін її захисників, у відповідь вона наполягла, аби його теж охороняли, і значкове панство її підтримало. Їхні сини трохи не побилися за честь стояти поруч з Молодим Вовком, як його вже встигли прозвати. Серед його тридцяти були Торген Карстарк з братом Едардом, Патрек Малістер, Малоджон Умбер, Дарин Роголіс, Теон Грейджой, щонайменше п’ятеро з нескінченного виводку Вальдера Фрея, а ще кілька старших чоловіків на зразок пана Вендела Мандерлі та Робіна Кремінця. У супроводі Робба була навіть жінка: Дасія Мормонт, старша дочка пані Маеги, спадкоємиця Ведмежого острова, худорлява та жилава, шести стоп зросту, що спала зі шпичастим телепнем ще в ті свої роки, коли дівчата сплять з ляльками. Кілька інших панів на те кривилися, але на їхнє буркотіння Кетлін не зважала.

— Йдеться не про честь ваших домів, панове, — твердо оголосила вона. — А про життя та безпеку мого сина.

«І якщо вже на те пішло», спитала вона себе, «чи вистачить тих тридцяти? А чи вистачить шести тисяч?»

Десь далеко проспівала пташка. Високий моторошний вереск, схожий на крижану руку, що торкається шиї. Їй відповіла інша, така сама птаха, а тоді третя, четверта. Той крик вона знала добре після років життя у Зимосічі. Сніговий сорокопуд. Його можна побачити лютою зимою, коли божегай стоїть білий та тихий. Пташка з півночі.

«Наближаються», подумала Кетлін.

— Наближаються, мосьпані, — прошепотів Гал Молен. Така була в нього вдача — переказувати очевидне. — Помагайте нам, боги.

Вона кивнула. Ліс навколо завмер у тиші. Вона почула: ще далеко, але все ближче й ближче. Тупотіння коней, брязкання мечів, списів та обладунків, мурмотіння людських голосів, тут лайка, там сміх.

Здавалося, пройшли цілі століття. Звуки погучнішали. Вона почула ще сміх, якийсь наказ, плюскіт води від струмка, якого переходили туди-сюди. Пирхнув кінь, вилаявся чоловік… і нарешті вона побачила його, хай лише на мить — облямованого гілками дерев на дні долини. Помилки бути не могло. Навіть на такій відстані пана Хайме Ланістера ніхто не сплутав би з кимось іншим. Місячне сяйво висрібнило його обладунок та золоте волосся, перетворило кармазинове корзно на чорне. Шолома на голові він не мав.

Ось він там, а ось знову зник; сріблястий обладунок сховався за деревами. Слідом їхала довга валка лицарів, служивих латників, компанійців — три чверті ланістерівської кінноти.

— Не така він людина, аби сидіти у наметі, поки теслі ладнають гуляй-городи, — запевняв пан Брінден. — Він уже тричі робив вилазки з лицарями, виловлюючи наскочників чи беручи приступом якогось упертого острога.

Робб кивнув і роздивився мапу, що йому намалював її дядько. Нед добре навчив його читати мапи.

— Наскочте на нього отут, — вказав він. — Візьміть кількасот людей, не більше. Під прапорами Таллі. Коли він поженеться, ми чекатимемо на нього… — палець посунувся на піввершка, — …осьде.

«Осьде» — це тиша посеред ночі, місячного сяйва та тіней, на товстому килимі сухого листя, на щільно порослих лісом гребенях пагорбів, що полого збігали до русла річки, де й підліску майже не лишалося.

«Осьде» — це її син на огирі, що кинув назад останній погляд і підняв меча у вітанні.

«Осьде» — це звук бойового рогу Маеги Мормонт, довге низьке гудіння, що покотилося вниз долиною зі сходу, повідомляючи, що останні вершники Хайме в’їхали до пастки.

Сірий Вітер відкинув голову назад і завив.

Виття, як здалося Кетлін Старк, пронизало її наскрізь. Вона затремтіла. То був жахливий, моторошний звук, але в ньому чулася і музика. На мить вона відчула щось на зразок жалю до ланістерівців унизу. «Ось як люди чують свою смерть», подумала вона.

Попередня
-= 295 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар