Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

Башта маестра Лювина була така захаращена, що Бран зачудувався, як він тут бодай щось знаходить. Столи та стільці вкривали криві стоси книжок, на полицях вишикувалися ряди закоркованих слоїків та пляшечок, на всіх меблях стояли недогарки свічок та розпливалися калюжки засохлого воску, на тринозі біля дверей на терасу стояла спижева мирійська труба зі скельцями, на стінах висіли мапи зоряного неба, тіньові мапи валялися серед очерету на підлозі, пера, каламарі та папери заповнювали решту простору, і все було густо заплямоване згори послідом круків, що сиділи на кроквах даху. Поки Оша вичищувала, промивала та перев’язувала маестрові рани, слухаючись стислих вказівок самого Лювина, згори доносилися їхнє скрипуче каркання.

— Ні, це дурниці, — казав малий сірий чоловічок, поки жінка змащувала сліди вовчих зубів кусючою мастю. — Я згоден, що то досить незвично для двох хлопців — бачити один і той самий сон, але якщо тверезо розсудити, нічого неприродного тут немає. Ви сумуєте за своїм вельможним батьком, ви знаєте, що він у полоні. Від страху людський розум гарячкує і повниться чудернацькими думками. Рікон ще замалий, щоб…

— Мені вже чотири роки! — заперечив Рікон, видивляючись химер Першовежі крізь трубу зі скельцями. Лютововки розташувалися на протилежних кінцях великої круглої кімнати, зализуючи рани та гризучи кістки.

— …так, ще замалий, і… ой-ой-ой, сьоме пекло, як пече! Ні, не зупиняйся, масти далі. Кажу, він іще замалий, але ж ти, Бране, вже маєш знати, що сни — то просто сни.

— Сни бувають різні. — Оша линула блідо-рожеве вогнемолоко на довгу подряпину. Лювинові перехопило подих. — Діти лісу могли б вам дещо розповісти про сни.

Сльози текли маестровим обличчям, та все ж він уперто захитав головою.

— Діти… існують тільки уві сні. Зараз, у наш час — тільки уві сні та у мріях. Насправді вони вимерли, їх немає. Все, годі. Перев’язуй. Спочатку подушечки, тоді смужки. Затягуй тугіше, бо кров тектиме.

— Стара Мамка казала, що діти знали пісні дерев, що вони могли літати, мов птахи, плавати, мов риби, балакати з тваринами, — мовив Бран. — А ще вона розповідала, що діти складали і грали музику таку гарну, що слухаючи її, люди плакали.

— І все це вони робили чарами, — буркнув маестер Лювин. — От якби ж нам їх зараз сюди. Вони б зцілили мою руку закляттям без жодного болю, а Кудлая вмовили б не кусатися.

Він сердито зиркнув на великого чорного вовчиська, скосивши очі.

— Зрозумій свій урок, Бране. Людина, яка вірить у чари, наче воює скляним мечем. Як свого часу діти лісу. Дай-но я тобі дещо покажу.

Він різко підвівся, перетнув кімнату і повернувся із зеленим слоїком у здоровій руці.

— Подивись-но, — мовив маестер, витяг корка і витрусив зі слоїка жменю блискучих чорних площиків для стріл.

Бран підняв один з них.

— Наче скляний.

Рікон з цікавості підібрався ближче і зиркнув через стіл.

— З драконоскла, — зазначила Оша, сідаючи коло Лювина з перев’язками у руках.

— З обсидіану, — виправив маестер, витягаючи поранену руку. — Вони викувані у горнах богів, глибоко під землею. Діти лісу полювали такою зброєю багато тисяч років тому, бо не знали обробки металу. Замість кольчуг вони вдягали довгі сорочки з плетеного листя та обкручували ноги корою, щоб розчинятися серед дерев. А замість мечів мали ножі з обсидіану.

— І досі мають. — Оша поклала на покусане передпліччя маестра м’які подушечки та взялася примотувати їх довгими смужками полотна.

Бран підніс площики ближче до очей. Чорне скло було слизьке та блискуче. Йому воно здалося пречудово гарним.

— Можна мені взяти собі один?

— Якщо бажаєш, — відповів маестер.

— Я теж хочу! — додав Рікон. — І не один, а чотири. Бо мені чотири роки!

Лювин примусив його відрахувати собі площики самостійно.

— Обережно, вони гострі. Не поріжтеся.

— Розкажіть мені про дітей, — попрохав Бран. Він відчував, що це важливо.

— Що ти бажаєш знати?

— Усе.

Маестер Лювин посмикав за ланцюгового коміра там, де він йому натирав.

— То був народ Віку Світанку, найперший народ, ще до королів та королівств, — відповів він. — За тієї пори не було тут ані замків, ані острогів, ані великих міст. Звідси і аж до Дорнійського моря не знайшлося б навіть базарного містечка. Люди тут не жили. Зовсім. По тій землі, яку ми зараз звемо Семицарством, ходили самі лише діти лісу.

— То було плем’я темне шкірою, прегарне лицем і мале на зріст — навіть їхні дорослі чоловіки та жінки були не вищі за людських дітей. Вони жили у глибинах лісів, у печерах та на пливучих островах, у потаємних містах на деревах. Хоча й тендітні, діти лісу були швидкі та вправні у рухах. Чоловіки та жінки полювали разом — з луками оберіг-дерева та міцними арканами. Вклонялися вони богам лісу, річок та каменю. Старим богам, чиї імена зберігаються в таємниці. Їхніх мудрих знахарів кликали зеленовидцями; вони різали на оберіг-деревах дивні лики, аби ті наглядали за лісами. Скільки років правили на цій землі діти, звідки вони прийшли — цього вже ніхто не скаже.

Попередня
-= 312 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар