Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

Вони майже дійшли кінця, і Бран відчув, як накочує сум.

— А осьде мій дідусь, князь Рікард, якого стратив Навіжений Король Аерис. Його дочка Ліанна та син Брандон лежать у могилах поруч з батьком. Це могила не моя, а іншого Брандона — батькового брата. Їм не мали ставити кам’яні подоби — вони ж бо тільки для князів та королів — але пан батько так їх любили, що наказали все ж поставити.

— Гарна дівчина, — мовила Оша.

— З нею заручився Роберт, але принц Раегар вкрав її та згвалтував, — пояснив Бран. — Роберт почав війну, аби повернути її собі. Вбив Раегара на Тризубі своїм келепом, та Ліанна померла і все одно до нього не повернулася.

— Сумна оповідка, — мовила Оша, — та порожні могили ще сумніші.

— Це могила князя Едарда. Вона чекає, коли прийде його час, — відповів маестер Лювин. — Чи не тут ти бачив свого батька уві сні, Бране?

— Так. — Від згадки він здригнувся. Непевно озирнувся навколо. Волосся на шиї стало дибки. Що за шум? Чи тут хтось є?

Маестер Лювин ступив у бік відкритої могили зі смолоскипом у руці.

— Як бачиш, його тут нема. І не буде ще багато років. Сни — то просто сни, дитино.

Він встромив руку в темряву всередині могили, наче у пащеку якогось велетенського звіра.

— Бачиш? Тут нікого…

Раптом темрява гарикнула і стрибнула на нього.

Бран побачив зелений вогонь очей, блиск зубів, чорне, наче навколишня могила, хутро. Маестер Лювин скрикнув і підняв руки, впустивши смолоскип; той вдарився об кам’яне обличчя Брандона Старка і впав до ніг його подоби, вилизуючи ноги язиками полум’я. Світло захилиталося, мов п’яне, і вихопило з темряви Лювина, що борюкався з лютововком, гамселячи його по пискові однією рукою, поки звір зубами стискав другу.

— Літо! — заверещав Бран.

І Літо з’явився. Стрімкою тінню він вистрілив з мороку позаду них, врізався у Кудлая та відкинув геть. Двоє лютововків покотилися по підлозі клубком сірого та чорного хутра, клацаючи зубами один на одного, а маестер Лювин тим часом зіп’явся на коліна з пошматованою, скривавленою рукою. Оша хутко притулила Брана до кам’яного лютововка князя Рікарда і поспішила на допомогу маестрові. При світлі згасаючого смолоскипа на стінах та стелі билися вовчі тіні у двадцять ступнів заввишки.

— Кудлаю! — покликав тоненький голосочок. Бран зиркнув угору. В проймі батькової могили стояв його малий братик. Востаннє клацнувши зубами перед носом Літа, Кудлай відскочив і сів коло Рікона.

— Не чіпайте мого батька, — застеріг Рікон Лювина. — Дайте їм спокій.

— Ріконе, — лагідно мовив Бран, — але ж пана батька тут немає.

— А от і є. Я їх бачив. — На Ріконовому обличчі блищали сльози. — Я бачив їх минулої ночі.

— Уві сні, абощо?..

Рікон кивнув.

— Залиште батька. Дайте їм спокій. Вони повертаються додому, як обіцяли. Батько повертаються.

Бран ще ніколи не бачив, щоб маестер Лювин був такий збентежений. Кров текла в нього з руки там, де Кудлай пошматував вовняну рясу та плоть під нею.

— Ошо, візьми смолоскипа, — процідив він, закусивши губу від болю, і жінка схопила його, не давши згаснути. Обидві ноги дядькової подоби лишилися закіптюженими.

— А цей… звір, — продовжив Лювин, — має сидіти припнутим на ланцюга у псярні.

Рікон попестив Кудлаєві писка, мокрого від крові.

— Я його випустив. Ланцюги йому не до смаку.

Вовк лизнув хлопчикові пальці.

— Ріконе, — покликав Бран, — може, ти підеш зі мною?

— Ні. Мені добре тут.

— Тут темно. І холодно.

— Я нічого не боюся. Я мушу чекати на батька.

— Ти можеш чекати зі мною, — запропонував Бран. — Ми почекаємо разом: ти, я, наші вовки.

Зараз обидва вовки зализували рани, та все ж за ними не завадило б пильнувати.

— Бране, — твердо мовив маестер, — я знаю, що ти бажаєш добра, та Кудлай занадто дикий, щоб бігати вільно. Я вже третя людина, яку він покусав. Якщо дати йому волю в замку, він зрештою когось загризе — дай тільки час. Сувора правда, хлопче, така: цього вовка слід або тримати на ланцюгу, або…

«Убити», подумав Бран, але змовчав, а вголос сказав:

— Але він не терпить ланцюгів, така вже його вдача. Ми почекаємо у вашій башті, всі разом.

— Це неможливо, — заперечив маестер Лювин.

Оша вишкірилася.

— Скільки я пам’ятаю, зараз у замку править цей панич.

Вона віддала Лювинові смолоскипа і знову взяла Брана на руки.

— Значить, пішли до маестерської башти.

— То ти підеш, Ріконе?

Братик кивнув.

— Якщо піде Кудлайчик.

Він побіг слідом за Ошею та Браном, і маестрові Лювину лишилося тільки рушити за ними, сторожко поглядаючи на вовків.

Попередня
-= 311 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар