Слава ЗСУ!

Гайворон сів йому на долоню і почав дзьобати.

— Ти й справді гайворон? — запитав Бран.

— Ти й справді падаєш? — запитав у відповідь гайворон.

— Це просто сон, — мовив Бран.

— Та хіба? — запитав гайворон.

— Я прокинуся, коли долечу до землі, — мовив Бран до птаха.

— Коли ти долетиш до землі, ти помреш, — відповів гайворон і повернувся до насіння.

Бран поглянув униз. Зараз він бачив гори з білими від снігу вершинами і срібні нитки річок серед темних лісів. Він заплющив очі і почав плакати.

— Оце ти дарма, — зазначив гайворон. — Кажу тобі, ти маєш літати, а не плакати. Хіба це так важко? Я ж літаю.

Гайворон знявся у повітря і трохи політав навколо Бранової руки.

— Але ти маєш крила, — мовив Бран.

— Можливо, ти теж.

Бран помацав собі плечі, шукаючи пір’я.

— Крила бувають різні, — пояснив гайворон.

Бран роздивився свої руки, ноги. Такий худий, сама шкіра на кістках. Невже він був такий завжди? Він спробував згадати. З сірого туману на нього напливло обличчя, сяючи золотим світлом.

— До чого змушує кохання, — мовило обличчя.

Бран закричав.

Гайворон, каркнувши, злетів у повітря.

— Не так! — заверещав він до нього. — Забудь! Покинь той непотріб, не згадуй, не зважай!

Гайворон сів на Бранове плече, дзьобнув його, і сяюче золоте обличчя зникло.

Бран тепер падав дедалі швидше. Сірий туман вив навколо нього, поки він летів до далекої землі внизу.

— Що ти зі мною робиш? — запитав він гайворона крізь сльози.

— Вчу тебе літати.

— Я не вмію літати.

— Але ж зараз летиш.

— Я падаю!

— А політ і починається з падіння, — відповів гайворон. — Глянь-но униз.

— Я боюся…

— ГЛЯНЬ УНИЗ!

Бран глянув униз, і в животі йому засмоктало. Земля насувалася просто на нього. Під ним килимом білого, бурого і зеленого кольорів простягся цілий світ. Він бачив усе так чітко, що на якусь мить забув боятися. Бачив усю державу і все, що робилося у ній.

Він бачив Зимосіч так, як її бачать тільки орли: башти, що згори здавалися низенькими та опецькуватими, замкові мури, мов риски у грязюці. Він бачив маестра Лювина на балконі за вивченням неба через гладку спижеву трубу. Той супився і робив якісь нотатки у книжці. Далі він бачив брата Робба, вищого та сильнішого, ніж за його пам'яті; той у дворі навчався бою зі справжнім мечем. Він бачив Ходора, простакуватого велетня зі стайні, який тяг ковадло до Мікенової кузні, закинувши його собі на плече так легко, як хтось інший закинув би оберемок сіна. У серці божегаю велике біле оберіг-дерево марило над своїм віддзеркаленням у чорному ставку, шурхотячи листям під холодним вітром. Коли воно відчуло погляд Брана, то підняло очі з-над тихих вод і подивилося на нього, все розуміючи.

Він глянув на схід і побачив галеру, що йшла водами Кусня. Він побачив свою мати саму в каюті. Вона дивилася на скривавлений ніж перед собою на столі; рвучко гребли веслярі, а через борт перегинався пан Родрік, трусячись і кидаючи з себе харчі. Попереду в них збирався шторм — величезне чорне ревище, помережане блискавками — та вони його чомусь не бачили.

Він глянув на південь і побачив зелено-блакитну течію Тризуба. Він побачив, як батько про щось просить короля, а обличчя йому судомить від горя. Він бачив, як Санса довго плакала вночі, поки не заснула, і як Ар’я мовчки дивилася, ховаючи свої таємниці глибоко у серці. Навколо них кружляли тіні. Одна була темна, як попіл, з жахливою собачою мордою. Інша мала на собі обладунок, що сяяв на сонці, золотий і прекрасний. Над обома нависав велетень у кам’яних латах, та коли він відкрив забороло, там нічого не було, крім темряви та густої чорної крові.

Бран підняв очі й побачив усе за вузьким морем аж до Вільних Міст, зеленого Дотракійського моря і ще далі, до Ваес Дотраку попід горою, до казкових земель біля Нефритового моря, до Асшая коло Тіні, де під вранішнім сонцем ворушилися дракони.

Нарешті він подивився на північ. Він побачив Стіну, що сяяла, наче блакитний кришталь, і свого брата-байстрюка Джона Сніговія, що спав у холодній постелі такий блідий та змучений, наче геть забув, яке буває тепло. А потім він побачив те, що за Стіною, за нескінченними, вкритими снігом лісами, за морозними берегами і великими біло-блакитними крижаними річками, за мертвими рівнинами, де ніщо не росло і не жило. Він дивився усе північніше та північніше, до завіси світла при кінці світу, і далі аж за ту завісу. Він глибоко вдивився у серце зими, а тоді скрикнув зі страху, і гарячі сльози обпікли йому щоки.

— Тепер ти знаєш, — прошепотів гайворон, сидячи в нього на плечі. — Тепер ти знаєш, чому повинен жити.