Слава ЗСУ!

Високорогого він величезного оленя вислав

Навстріч мені: до ріки з пасовища лісного спускався

160] Олень той, спраглий на сонці, жадобу втолить водопоєм.

Прямо в хребет, серед спини, я звіра, що вибіг із лісу,

Вдарив, і спис мідяний враз навиліт крізь тіло проскочив.

З стогоном впав він у пил, і душа відлетіла від нього.

Ставши на вбитого звіра, вмить вихопив я мідяного

165] Списа із рани, і тут же на землю його я відкинув.

Потім я хмизу нарвав та лози і, туго їх сплівши,

Линву із сажень завдовжки скрутив та нею докупи

Міцно позв'язував я здоровенному звірові ноги;

Взявши на плечі його і на спис опираючись важко,

Рушив до чорного я корабля. Нелегко на плечах

Ту було ношу нести мені, звір-бо то був величезний.

Скинув його я під наш корабель і словом ласкавим

Друзів усіх бадьорив, перед кожним спинившись окремо:

«Друзі, раніше ніж день, призначений нам, не настане,

175] Ми не зійдемо у смутку гіркому в оселю Аїда.

Досить на бистрім у нас кораблі є наїдку й напитку, -

Час і про їжу згадати, вже годі терпіти нам голод!»

Так говорив я, і зразу, моїм переконані словом,

Одіж усі поскидали на берег безлюдного моря,

180] З оленя всі дивувалися, - звір-бо то був величезний.

Потім, як очі свої спогляданням усі вдовольнили,

Руки помивши, обід готувать поспішили багатий.

Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,

М'ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.

185] Згодом, як сонце зайшло і темрява все огорнула,

Всі ми на березі моря під гомін прибою поснули.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Всіх я супутників скликав на раду і так до них мовив:

«Слухайте слів моїх ви, що злигоднів стільки зазнали!

190] Навіть того ми не знаємо, друзі, де схід, а де захід,

Де світлодайний під землю ховається Гелій і де він

Сходить ізнов. Давайте обдумаймо швидко, чи є нам

Спосіб який порятунку. Ніякого сам я не бачу.

Сходив на скелю я цю кам'яну і звідти побачив

195] Острів лиш цей невисокий, оточений морем безкраїм,

Мовби вінком. І дим серед острова бачив очима

Власними я понад лісом густим і над гаєм дубовим».

Так говорив я, і лагідне серце у них зворушилось:

Вчинки згадали вони Антіфата, вождя лестригонів,

2оо люте насильство й затятість лиху людожера кіклопа,

Голосно всі заридали, рясні проливаючи сльози,

Але ніякої з того плачу не було їм користі.

Товаришів своїх у наголінниках мідних надвоє

Я розділив і старшин на обидва загони поставив:

205] в першому сам я, а в другому став Еврілох боговидий.

От жеребки в міднокутім шоломі ми швидко труснули;

Випав тоді жеребок Еврілохові, мужньому серцем.

В путь він зібрався і з ним ридаючих двадцять і двоє

Наших супутників; ми ж іззаду в сльозах залишились.

2іо в виярку скоро на видному місці вони відшукали

Складений з тесаних брил кам'яних будинок Кіркеї.

Леви з вовками гірськими лежали навколо будинку,

Злим заворожені зіллям, якого вона їм давала.

Все ж на людей не напали вони, а навкруг обступили,

215] Довгими всі перед ними виляючи звільна хвостами.

Як до хазяїна свого, що йде від обіду, собаки

Лащаться, - він-бо ласий шматочок їм завжди приносить, -

Так от і леви до них, і вовки оті міцнокогтисті

Лащились. Ті ж полякались, жахливі страхіття узрівши,

220] рї товпились перед дверима богині з волоссям розкішним.

Спів милозвучний вони із покоїв Кіркеїних чули;

Ткала вона за верстатом великим, - таке тонкорунне,

Ніжне, прекрасне ткання від богинь лиш виходить безсмертних.

Отже, Політ, мужів ватажок, до супутників наших

225] Став говорить, - він із них найдостойніший був, найвірніший:

«Чуєте, друзі, як в домі отут, за верстатом великим

Ходячи, жінка якась чи богиня співає чудово -

Так, аж лунає навколо? Тож голос їй швидко подаймо!»

Мовив він так, і, її викликаючи, всі загукали.

Вийшла небавом вона й, відчинивши осяйливі двері,

їх запросила ввійти, і всі увійшли необачно,

Лиш Еврілох, відчувши лукавство, іззаду лишився.

Ввівши, усіх на ослони і крісла вона розсадила;

Ячної з сиром муки та з медом жовтявим змішавши,

235] З світлим прамнейським вином подала їм, підсипавши в келих

Зілля лихого, щоб зовсім про землю вітчизни забули.

Щойно дала їм ту суміш і випили всі, як ударом