Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Раптом чоловіки сіпнулися й підвели очі догори, явно щось почувши в коридорі — то, скоріш за все, з туалету поверталася Марта. Ленґдон похапцем видобув із кишені пакет із застібкою-блискавкою, засунув у нього маску, а потім обережно дав Іґнаціо, який із явною неохотою сховав її до своєї валізки. Ленґдон швидко зачинив дверцята вже порожньої шафки, і двоє чоловіків швидким кроком рушили назустріч Марті, щоби перейняти її в коридорі ще до того, як вона виявить їхню крадіжку.
Тепер уже обидва охоронці наставили пістолети на Ленґдона.
Марта відчула, як її ноги стали немов гумові, і вхопилася за стіл, щоби не впасти.
— Я не розумію! — випалила вона. — Невже це ви з Іґна- ціо викрали посмертну маску?
— Ні! — наполягав Ленґдон, відчайдушно блефуючи. — М и отримали дозвіл власника винести маску з музею на од- ну ніч.
— Дозвіл від власника? — спитала Марта. — Від Бертра- на Цобріста?
— Так! Пан Цобріст погодився дозволити нам дослідити декотрі позначки на зворотному боці маски! Ми зустрічалися з ним учора ввечері!
Марта пронизала його кинджальним поглядом.
— Професоре, я абсолютно впевнена, що вчора ввечері ви не зустрічалися з Бертраном Цобрістом.
— Та як же не зустрічалися, коли ми таки зустрічалися…
Сієнна поклала руку Ленґдону на плече, зупиняючи
його.
— Роберте, — сказала вона, похмуро зітхнувши. — Шість днів тому Бертран Цобріст викинувся вниз із вершечка вежі Флорентійського абатства за кілька кварталів звідси.
розділ 42
Ваєнта залишила свій мотоцикл неподалік від північного боку Палацо Веккіо і тепер наближалася до нього пішки по периметру п’яца дела Синьйорія. Прокладаючи звивистий шлях повз статуї в лоджії Ланці, вона не могла не помітити, що, здавалося, усі фігури втілювали варіацію однієї теми: брутальної демонстрації чоловічого панування над жінками.
«Викрадення сабінянок».
«Викрадення Поліксени».
«Персей тримає відрізану голову медузи Горгони».
«Чудово, краще й не вигадаєш», — подумала Ваєнта і, насунувши бейсболку на лоба, проштовхалася крізь ранковий натовп до палацового входу, де саме почали запускати перших туристів. Судячи з усього, тут, у Палацо Веккіо, це було звичайною картиною. Ідучи за вказівниками до музею, Ваєнта подолала два пишно оздоблені атріуми й піднялася масивними сходами на другий поверх.
Вона пригадала офіційне повідомлення, що надійшло двом поліцейським на містку.
Ленґдон мав бути десь тут.
Вказівники шляху до музею привели Ваєнту до масивної, барвисто прикрашеної галереї, — Залу п’ятисот, — де вже купчилися туристи, захоплено витріщаючись на колосальні настінні фрески. Ваєнті було нецікаво споглядати мистецькі витвори, і вона швидко видивилася ще один музейний дороговказ у дальньому правому кутку приміщення, який показував на сходи, що вели догори.
Рушивши через зал, Ваєнта помітила групу університетської молоді, яка зібралася довкола одної скульптури; хлопці й дівчата реготали й робили знімки.
На табличці був напис: «Геракл і Діомед».
Ваєнта окинула статуї поглядом і аж застогнала.
Скульптура зображала двох героїв грецької міфології — обидва голі-голісінькі, — які зійшлися в бійцівському двобої. Геракл тримав Діомеда догори ногами, збираючись швиргонути його, а Діомед тим часом міцно тримав Гера- кла за пеніс, немов звертаючись до нього з такими словами: «А ти впевнений, що хочеш мене кинути?»
Ваєнта скривилася.
«Так он воно звідки походить — «вхопити кого-небудь за яйця»!»
Вона відірвала погляд від дивовижної скульптури і, швидко подолавши сходи, зупинилась на балконі, що виходив на зал.
Біля входу до музею зібралося з десятеро відвідувачів.
— Відкриття затримується, — мовив жвавий турист, випираючи з-за відеокамери.
— А ви не знаєте чому? — спитала Ваєнта.
— Та ні, але поки маємо можливість насолодитися прекрасним видом. — І чоловік обвів жестом великий Зал п’ятисот, що розкинувся внизу.
Ваєнта підійшла до краю і поглянула на приголомшливий обшир залу. Там показався поліцейський; він неквапливо йшов до сходів, і майже ніхто не звертав на нього уваги.
«Він іде сюди, щоби зняти свідчення», — здогадалася Ва- єнта.
Похмура, майже скорботна неквапливість, з якою поліцейський піднімався сходами, свідчила, що це була рутин- ил реакція на рутинний виклик, аж ніяк не схожа на той хаотичний пошук Ленґдона, який влаштували біля Порта Романа.
«Якщо Ленґдон тут, то чому вони не кинулися всією кумою сюди?»
