Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

У дітей дивна, зашифрована мова. Вони кажуть «ням», «дюка» і «кака». У них різкі клоунські голоси, ніби платівку пустили більше ніж на тридцять три оберти, і жахливі гримаси, котрі багатьом здаються кумедними. Але якщо вночі присниться можна вважати, що потрапив у трилер Стівена Кінга.

Діти жорстокі. Вони впиваються у волосся, мов жувальна гумка, не відірвати. Вони ляскають по щоках своїх бабусь, і ті, стримуючи сльози, промовляють: «Золотко моє, бабусі бо-бо!»

«Бо-бо»! Авжеж, з ними ніхто не розмовляє по-людськи! «Бо-бо», «ко-ко», «ням-ням», «пі-пі» і світ переповнюється добровільними кретинами.

Діти ненавидять одне одного. Навіть можуть вбити, адже не відають смерті. І вбивають гамселять пісочними лопатками по головах, молотять ногами, не важливо куди, пиряють олівцем в око, душать і патрають, мов курку, будь-кого, хто вліз не до своєї пісочниці.

Діти хитрі і підступні, вони завжди знають, як домогтися свого. Падають в калюжу, сучать ногами, репетують...

Дорослі вчать дітей ненависті, адже кажуть: «Ось той дядько тебе забере в мішок!» або: «Цьоця тебе зараз зачаклує!»

Якщо це не так, подумки посміхалась вона, нехай в неї кинуть камінь! Але ось після чого. Уявіть: ви їдете після важкого відрядження в потязі, а на сусідній полиці мама і тато плекають своє чадо тим самим «хо-не-хо», «ту-ту» і «пі-пі». Чадо чіпляє вас ногами і долоньками і йому це не забороняють, навпаки, ніжно спонукають іще й перелізти на вашу територію і бавитись металевою перетинкою для рушника, стукаючи нею о стіну сорок хвилин поспіль. Потім з тою ж послідовністю чадо на різні лади вимовляє єдину фразу: «А куди ми їдемо?» «До баби!» Це триває наступні сорок хвилин: «А куди ми їдемо? До баби! А куди ми їдемо? До баби! А куди… До…» І все це не дає жодної можливості прочитати бодай одну фразу вашої книги, адже, коли ви опускаєте очі на рядок, літери самі складаються у фразу: «А-куди-ми-їдемо-до-баби». Потім чадо сідає на горщик. Мама і тато довго не закривають кришку, обговорюючи колір його вмісту. Потім в купе пахне куркою. Чадо вижовує і плює шматки просто на стіл поруч із вашою склянкою з чаєм. Мама і тато теревенять без зупину їм, бачте, хочеться коментувати всі дії, кожен порух свого малюка. До них приєднується і провідниця (їй то що погугукала і пішла собі в своє купе!): Не будеш слухатись я твого тата до себе заберу! Це видається їй дуже дотепним. Жах на все життя: як просто забрати тата! Не будеш спати прийде бабай, хапне за ногу! Будеш плакати віддам тебе тому дядькові! Як вам така перспектива? Отже, кілька годин дорослі усіляко збуджують чадо, не залишають у спокої ані на хвилину, доки не домагаються свого: чадо вкрай збуджене і починає згвинчувати тон. Це як грім посеред бурі. Потім починається сама буря півторагодинне ревіння на одній ноті: «мі-ме-ма-мо-му-у-у-у…». А що ж, цікаво, ви хотіли, баламутячи це і без того бурхливе джерело?!

Продовжувати? Розповісти, як триває ніч? Ні?

Тоді сховайте свій камінь в кишеню!


…Ніка мала рацію: я боялася.

Але найбільше за все боялася її…




5 червня


Промінь сонця лоскотав моє обличчя.

Як же давно я не мала цього дивного відчуття матеріальності невагомих речей! Завжди здавалося, що вислів «промінь лоскотав» з царини літературних метафор. Давно забула, що промінь дійсно може лежати на обличчі, мов рука Бога, а дощ має пальці, а запах може заповзати в ніздрі, мов вуж.

Тепер, поки мої очі не розкрились, ясно відчувала, що чола торкаються живі гарячі пальці, а в ніздрі вповзає медовий аромат свіжоспечених млинців. Крізь зачинені двері долинало ледь чутне подзенькування посуду і шипіння олії на сковорідці. Десь у глибині квартири награвало радіо давно забутими позивними. Відчула на ногах важкий клубок Димчиного тіла.

Почувши порух, кішка обережно пішла просто по мені, підбираючись до обличчя. Я вдала, що сплю, але Димку не обдуриш! Вона дісталася моєї шиї і зручно вмостилася так, як любила: у впадиці між щокою і плечем, блаженно замуркотіла. Під цю зворушливу котячу пісню з-під моєї лівої повіки виповзла довга зрадницька сльозина. Потекла на скроню, скотилася у вухо.

Я таки була вдома!

Зараз відкрию очі і побачу свої довгі коси-змії, худі ноги в синцях і подряпинах, «ципки» такі собі загрубілі нашарування шкіри на згинах пальців рук, які мене змушували кожного вечора старанно терти щіткою в мильному розчині. Побіжу на кухню і розповім мамі, який дивний сон мені наснився...

Я розплющила очі.

І побачила те, що мала побачити: мої ноги майже впираються в металеві перетинки ліжка, а легке простирадло окреслює контури тіла дорослої жінки. Це не сон.

Попередня
-= 28 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар