Слава ЗСУ!

Вибравши хвилину, коли весела кума встала з-за столу, господар смикнув її за рукав, шепнув їй на вухо кілька слів і значливо переморгнувся. Вона кивнула ствердно, ту ж мить підсіла до Кармелюка й, сідаючи, трошки одсунула його речі, складені тут на лаві.

Розмова закипіла ще жвавіше.

— Ну, кумці-голубці! — скрикнула кума.— Наливайте чарки, ще по одній, он уже баба з хрещеником вернулася! Ще по одній! На дорогу! За здоров’я хрещеника. Нехай дужий росте та панів топче під ноги!

— Бач, що загнула,—заговорили разом гості, — козир-жінка, та за таку річ хіба можна не випити!

Всі поналивали склянки й почали цокатися.

Молодиця налила склянку й Кармелюкові, але Кармелюк відсунув її.

— А ви що ж, куме? Це ж не горілка, а наливка: вам же сподобалася,— промовида вона, підносячи склянку Кар-мелюкові.

Але Кармелюк одвів її руку й відповів похмуро:

— Ні, кумо, годі... Голова розболілася неабияк, ломить усього..* Но вдержусь і па ногах.

— Ми піддержимо! На людях, кажуть, і смерть не страшна. Від товариства одставати не слід... Не діло! — заговорили разом куми й гості.

— А ви, кумо, поцілуйте пана, то зразу й хміль пройде! — сказав вусатий.

Пропозицію його зустріли тучними жартами.

— А що ж ви думаєте, не поцілую? — задиркувато скрикнула молодичка, присуваючись до Кармелюка.

— А чоловік що скаже? — заговорили деякі.

— Та він і не довідається, та й честь йому буде! — підхопили інші,

— А що мені чоловік? На нього й дивитися не буду. Хочу поцілувати й поцілую!

— І діло! Цілуйте, кумо! Ми закриємо! —гукнули треті.

І справді, посхоплювавшись, гості стовпились навколо

Кармелюка. Молодиця обхопила його шию руками й міцно притислася до його очей губами.

Цієї хвилини було досить.

Господар обережно вхопив Кармелюкові речі,, які одсунула молодиця, й сховав їх під піч.

Коли чоловік з панським обличчям, який увійшов останній, переконався, що зброю Кармелюкову сховано в надійне місце, він виступив наперед і сказав голосно:

— Ні, пане-товаришу, зі мною ти повинен випити хоч чарку, зроби вже ласку: не відмовся!

Почувши цей голос, усі присутні одразу замовкли й розступилися, а молодичка, котра обіймала Кармелюка, онукою відлетіла від нього і в одну мить вилізла на піч. Хоч і який був п’яний Кармелюк, але і його примусив здригнутися голос незнайомого, і особливо його тон, настійний і владний, немов хтось дуже вдарив його в потилицю, і в голові його одразу стало ясніше.

Кармелюк труснув чубом, стрепенувсл, повів плечем і промовив пиховито, вдивляючись в обличчя незнайомого:

■ А чому ж це я повинен випити з тобою?

— Знайомі ми з паном, зустрічалися не раз, свате! — відповів злісно незнайомий, карбуючи кожне слово.

Невиразна тривога заворушилася в душі Кармелюка.

- — Знайомі? — протяг Кармелюк і, бажаючи стати на ноги, дужим рухом руки відсунув стола; від цього різкого руху посуд, що стояв па столі, покотився з дзвоном додолу; злякані гості шарахнули вбік.

Здається, немов я бачив десь твою червону пику.

При цих словах Кармелюка смагляве обличчя незнайомого побуряковіло.

XXXII

Ти вгадав, підлий хлопе! — скрикнув Янчевський, зриваючи з себе свиту й виступаючи наперед у шляхетському одязі.

Очі Кармелюкові палилися кров’ю. Він схопився рукою за лаву, де лежали його пістолі,-— зброї не було.

За Кармелюком була глуха стіна, проти нього стояв Яіі-чевський, ліворуч товпилися «куми», а коло дверей збився великий гурт гостей.

В одну мить хміль мов рукою зняло.

—- Зрада?! — закричав Кармелюк і, як зацькований звір, схопився на ноги... Але зараз же з жахом відчув, що сили його залишили; він сильно похитнувся й, щоб не впасти, вхопився рукою за стіну.

Демосфен був, видимо, задоволений, дивлячись на безсилля ворога. /

т Так, ти впізнав моє обличчя, злочинцю,— заговорив він пишномовно, ступнувши крок уперед,— але присягаюсь! Упізнаєш тепер і мою руку! Ти гадав, що можеш безкарно проливати кров християнську? Жалюгідний хлоп! Підле бидло!..

Та Кармелюк не дав йому закінчити мову: хрипкий крик вирвався в нього з грудей, він кинувся на Демосфена і, вче-пірившись йому в шию руками, повалив його додолу.

Але Кармелюк не міг дотримати рівноваги і сам упав па Демосфена.

У присутніх від жаху вирвався крик із грудей. Перекидаючи один одного, кинулись «куми» до дверей,— але там уже душили один одного гості, які стовпилися раніше: спохвату всі забули, іцо двері були замкнені зсередини.

— Пропали ми! Гайдамаки держать двері! — закричав не своїм голосом підставний господар.