Слава ЗСУ!

Всі сполошилися, посхоплювалися з місць і обернулися до дверей.

— О боже! Що ж це з паном?! — скрикнула Розалія, а за нею й інші.

У дйерях стояв Янчевський, але його важко було впізнати: порваний одяг, його обличчя, руки, чуб — все було до такої міри вимазане в сажу й пилюку, що навіть тепер, при денному освітленні, він здавався якимсь жахливим страховищем.

Янчевський через силу ступив кілька кроків і, в знемозі впавши в крісло, яке трапилося, промовив беззвучно:

— Пограбували... Спалили... Пустили з торбами...

— Хто? Що? Коли? Як? — почулися звідусіль співчутливі й тривожні вигуки...

— Кармелюк!

Од жаху в дам вирвався крик і пробіг проміж гостей, що стовпилися навколо Янчевського. І слідом за цим криком на терасі запала мертва тиша. Всі з жахом дивилися на Янчевського, і ніхто не зважувався спитати його про подробиці страшної події.

— Бачите, панове, наскільки я був близький'до істини! — промовив після довгої паузи Пігловський.— Але, дорогий Феліксе, в усьому цьому страшному нещасті найкраще те, що ти сидиш тепер тут, з нами, здоровий і неушкоджений; що ж до втрати майна, то тут доречно буде згадати московську приказку: «Не имей сто рублей, а имей сто друзей». Ми ж, я сміливо кажу це від імені всіх, хто зібрався тут, ми всі* готові офірувати для тебе не тільки наше майно, а й життя, бо ти потерпів через нас!..

— О, так... усі... без винятку! — заговорили кругом пани.

— Випий же, друже мій, склянку вина,— Пігловський налив і подав Янчевському склянку,*— і розкажи нам, як і де сталося з тобою це нещастя?

Янчевський мовчки підніс склянку, мовчки випив і простяг Пігловському; Пігловський знову налив склянку. Цього разу Янчевський потяг напій уже поволі, великими ковтками. Спорожнивши склянку, він глибоко зіткнув і відкинувся на спинку крісла.

— Ну, пане Феліксе, що ж сталося, на бога... не томіть нас! — нетерпляче попросили разом Розалія й Агата.

Однак минуло ще хвилин десять, поки Янчевському повернувся дар слова. Нарешті, він одкашлявся, сів рівніше й, пробачившись перед панством за те, що змушений говорити сидячи, почав свою розповідь.

Поприсувавшись до Янчевського, всі завмерли, схвильовані одночасно і гострою цікавістю, і моторошним страхом. Ніколи ще перед‘Янчевським не було співчутливіше .настроєної аудиторії, ніколи ще для потоків його красномовності не було принаднішого змісту. І, незважаючи на страшенну фізичну втому, Янчевський перевершив себе. Він не шкодував фарб; до свого справді безвихідного становища додавав ще, скільки міг, жахливих ускладнень; на найстрашніших місцях розповіді зупинявся й обводив публіку таким жахливим поглядом, що в усіх завмирали серця. Кілька разів його

розповідь переривали скрикування не тільки дам, а й статечних шляхтичів; він дійшов до опису того моменту, коли сили покинули його, занімілі пальці ослабли, ноги сприснули з виступів цегли... над з’юрмленими гостями пролетів викрик розпачу. Агата заплющила очі й позатикала пальцями вуха, а Розалія трошки зблідла й прошепотіла, не відриваючи від Демосфена очей:

— Але далі, далі!..

— Далі...— промовив слідом за нею Демосфен, окинувши похмурим поглядом занімілий від жаху гурт гостей, і замовк.— Я полетів з каміна, гримнувся об підлогу і в думці передав уже свою душу панові богові...— Демосфен знову вробив паузу й, натішившись смертельним трепетом слухачів, провадив далі: —• На щастя, коли я несподівано впав, та ще в такому вигляді, забобонний жах охопив хлопа, який стояв у цій кімнаті на варті. «Чорт!» — закричав він не своїм голосом і кинувся з кімнати. Але цієї хвилини мені було досить. .Не знаю, звідки взялися в мене сили, але за одну мить я був у креденсі й кинувся до ляди. Але замкнена вона чи ні? Ух!! Холод вчепився мені кошлатими лапами в серце... Ноги помертвіли... Але я переміг себе й кинувся до ляди... Вона була одімкнена!..

Мимовільне полегшене зітхання вирвалося з грудей усіх присутніх; Агата розплющила очі й одвела од вух пальці, готова при кожному новому жахові затулити вуха.

— Я кинувся в погріб, опустив за собою ляду й опинився

в кромішній пітьмі,— розповідав далі після хвилинної паузи Демосфен.— В кишені ні кресала, ні трута! А тим часом не можна було гаяти й хвилини: розгубленість хлопів могла тривати одну хвилину, і ту ж мить дияволи догадалися б, який то чорт вискочив з каміна, й кинулися б доганяти мене. Треба було рятуватися... Я знав, що в кінці погреба є старі, потайні двері; вони здавна, ще мабуть з гайдамацьких часів, були зроблені там, а під час нещасливого походу Бонапарта я сам звелів поновити їх... Вони відчинялися на дні глибокого яру, зарослого всякими кущами... Треба було добратися до них; але як це зробити у цілковитій темряві? Погріб розгалужувався на багато ходів. Однак розмірковувати не було коли. Я кинувся вперед, навпомацки вгадуючи дорогу. З чверть години пробирався я так... Кілька разів мені здавалося, що я збився, холод охоплював мене з ніг до голови, потім я хотів вернутися назад, але якийсь внутрішній голос штовхав мене вперед і вперед, і це пішло мені на щастя: хвилин через двадцять я вперся в стіну.