Слава ЗСУ!

— А що ж, не пустили кота? — вирізався нарешті один голос із гомону.

— Чого даром кота? — відповів шинкар.— Пацюк/ може, гулящий... От краще б лили в горлянку та замикали базі-калку. А то й гешефт з вами поганий, і користі мало, а сама тільки небезпека.

— Закрий дірку, якщо боїшся! — порадив хтось.

— Гляди, щоб твою дірку не закрили, лайдаче! — огриз

нувся хазяїн.— Принесе мені карманщину й мене ж, купця, ошукає. Хіба це порядки? Ой вей-вей! Ось учора передав мені дзигарі,—добрі, бачу, золоті... Я заплатив, як слід... І нараз дивлюся потім... вус? У мене ж із склепу і зникли ті дзигарі! Ой гевулт! Добре це, чесно? ‘

Хтось схвально засміявся.

— Брешеш, жиде! — відповів, давлячись сміхом, обвинувачений.

— Як брешеш? Що брешеш? Ах ти паршивий злодій! Босяк! Халдига! — заверещав жид, і довга його тінь із загостреною борідкою захвилювалася по стіні й по стелі.

Знявся загальний гвалт, до якого прилучився й вискливий голос єврейки.

Та крик «Пацюк!» і поява нової, досить імпозантної постаті в халупці одразу припинили сварку, що знялася була. Всі притихли. Хтось загасив свічку... і тільки одна ще миготіла мутно-червоною плямою...

XGII

— Ха-ха! — розсміявся Хоздодат.— Чого ради, митарі й фарисеї, збентежилися? Я не пацюк, а кіт! А тільки оно там, навкруги нори, нюхає пацюк... треба б нагору вухо та око! А поки що давай, жиде, меду, якщо не кислятина, а ще краще, доброї горілки, та огірків солоних з десяток, та капусти квашеної миску, та ще паляницю, чи що... Став ось хоч сюди,— показав він на стіл, де сиділи попередні співрозмовники; вони пожвавішали, почувши голос того, що ввійшов, і посунулися, даючи йому місце.

— Зараз, зараз, любий пануню! — заметушився шинкар, у якого одразу покращав настрій.— Оце так гість! А шнелер, балабуста! ⁷¹ —прикрикнув він на свою господиню.

— Слухайте, друзі мої,— пошепки заговорив той, що ввійшов, поки євреї готували й подавали закуску і пляшку горілки.— Циганку шукають по місту; прикмети твої описані, й листи всюди прибиті. Я сам підслухав, як два шпики домовлялися... Кажуть, призначено нагороду... Кожна хвилина дорога... Вже один шпик недарма нишпорить коло цієї дірки,— може й пацюків привести... Якби тобі переодягтися й вийти вже хлопцем звідціля?

— Я завжди ношу з собою одяг,— відповіла жінка, певно, та удавана циганка, котру шукали.

— То ти проворним маршем у погріб і переміни амуніцію,— порадив її товариш,— і потім швидким кроком за місто. В Дубовій корчмі можеш і коня купити або контрибуцією взяти в жида,—й просто до гнізда... під Летичів... До Дубової і я прибуду — маршрут тобі вказати...

^ Добре. А , тут же як без мене? Що станеться з орлом? Ой, болить моє серце!

— Не; побивайся, вдовице,— втішив її Хоздодат; він і одві-дував цей притон, щоб зустрічатися в своїми.— Довбня й Гололобий та Леміш зостаються при мені. Все, єлико можна, зробимо, аби тільки врятувати батька, а ти потрібна там...

— Це правда,—наприкінці сказав Дмитро.—То ти, виходить, там, а ми — тут.

А Кармелюк знемагав у своєму жахливому ув’язненні, знемагав без надії, в тяжкій тузі.

Від вісточки, яку підкинув йому друг, він спершу страшенно зрадів; потім, протягом двох днів, ним тіпала нестямна злість на себе за знищення, яке він припустив,— і хто ж зїшщив?—миші!—дорогої цидулочки, котра містила в собі план його визволення; далі силкувався!^! по залишках слів розгадати зміст послання, міркував’ййДІ їшми до очамріння й нарешті почав помщатися на своїх Ворогах ї йбйвати 'їх десятками. ^; • ' ^{;;^{Ji ,</к}-¹ і• ^: '^{1 !}

¹ АЙ вчйпет¹ бтратй принесли ’йому тільки зайвйй Шіорід, а^гне^ пйлегшйли душевного стану. Кінець кінцем Кармелюк спинився на тому, що коли друзі ждуть від нього якоїсь відгібівіді або заходів, то, не бачачи ні того, ні другого, вони знову подадуть йому вісточку.

Він заспокоївся на цій думці й терпляче став чекати.

Але мутні дні змінялися чорними, томливо довгими ночами й не приносили йому ніяких звісток. Налякані стратами, миші порозбігалися по інших камерах, і тепер у його дірі не було чути ні пустотливого писку, ні метушливого шереху злодійкуватих співмешканців, а стояла тільки глибока могильна тиша.

Кармелюк чекав і чекав, але час ніби спинився в своєму перебігу, принісши йому нестерпну безутішну тугу. «Хоч би клийали на допит, так ні — не кличуть. Може, замурували тут на смерть та й заспокоїлися? А друзі? Та чи від них ото була звісточка? Чи з волі ж- вона? Може, Шкарбуна посадили спершу в цю башту, а потім перевелй в другу... він і звістив про себе, та й гоДі!»

---

 71 Швидше, жінко! (бер.)