знайди книгу для душі...
Останній здогад узяв, нарешті, гору над іншими й чор-ною пеленою ліг на душу в’язня.
Помалу-малу в нього почали притуплятися й думки, й бажання, і навіть фізичні відчування від болю тіла, синяків та занімілості кінцівок; тоді він поринав у якусь непритомну дрімоту. Але іноді з цієї дрімоти будив його гострий порив розпачу, і Кармелюк схоплювався, рвав на собі чуба і бився головою об кам’яні стіни своєї в’язниці.
Одного разу в такому несамовитому стані він з нестерпною тугою підвів очі до свого гратчастого вікна й нараз почув, як щось ударилось у шибку.
Кармелюк здригнув і трохи підвівся. «Чи не птах з розмаху вдарився?—подумав він.— 3 такого провалля докинути сюди камінця ніхто не зможе». Та тільки промайнула в голові його ця думка, як почувся другий удар, але вже в середню шибку вікна; дзеленькнувши, посипалося скло вниз, і щось довге ковзнуло вгору, ударилось об камінь і, перекрутившись разів зо два в повітрі, впало до його ніг.
— Стріла! — мимоволі скрикнув Кармелюк од припливу невимовного хвилювання, і скрикнув так голосно, що міг би привернути до себе увагу вартового. А далі він схопив посланницю й сховав на грудях, а потім довго прислухався, ледве переводячи подих. Тільки впевнившись у тому, що все кругом спокійне, він зважився глянути на свою коштовність.
З першого ж огляду Кармелюк помітив, що з останнього колінця очеретини визирає папірець. Він обережно розмотав стрічку тонкого паперу й; розлігшись на підлозі, підніс цю стрічку до смужки світла.
На стрічці були написані слова. Кармелюк напружив зір, що загострився в темряві, й прочитав тремтячим голосом таке:
— «Аз і Олеся ладні голови покласти, а врятувати батька. Є ще три соколи. Викинь через вікно .нам вісточку. Смички дістанеш через двері. Якщо ні, то повідом як?»
— Господи! Вона, моя зіронька, тут! Я не сам! — і Кармелюк, знеможений тілом, змучений душею, не витримав і з риданням притиснув до грудей клаптик паперу.
Кармелюк так сп’янів від цієї щасливої несподіванки, що мало не збожеволів. Йому цілу ніч увиясалися не сни, а прагнення, марення його душі втілювалися в образи, котрі наповнювали цю смердючу, вогку, холодну діру райськими картинами і невимовним раюванням... Тільки перед ранком він заснув, але ненадовго: щастя, тріпочучи всередині, будило енергію.
Прокинувшись, Кармелюк перш за все припав устами до записочки, мов до реліквії, й гаряче помолився; потім він почав з любов’ю роздивлятися стрілу, що принесла йому радість. Виявилося, що й інші колінця її були не порожні. Порозколювавши їх, він витяг із середини кілька тонких ниток, та ще й голку. В його становищі це надбання було дуже важливе. Вчора він хотів був написати своїм друзям.
та не було хліба й незабаром настали сутінки, а тепер він почав думати, як це зробити. Перш за все, чим писати й на чому? Звичайно, іншого чорнила він тут і не міг добути, крім своєї крові... а присланий папірець, хоч і боляче було його віддавати, був із - зворотного боку чистий. Кармелюк вибрав із скалок стріли одну гостру, подібну до пера, проколов голкою руку й заходився набирати в імпровізоване перо краплі крові, що набігали, й ними виводити на папірці літеру за літерою... Багато часу й наполегливої праці пішло на писання, але до раннього арештантського обіду цидулка була готова. На ній стояло:
«Друже мій і ангеле небесний! Ви врятували мене від самогубства. Доставте напилок і терпуг, для спуску полотно частинами».
Згорнувши цей папірець у дудочку, Кармелюк обліпив її хлібом, так що вийшла тверда кулька завбільшки з картеч. Тепер треба було спритно влучити цією картеччю в дірочку, пробиту стрілою в шибці. Треба сказати, що пробоїна, зроблена стрілою, мала форму неправильної зірки з про-мінистими розколинами; утворені від цих розколин трикутники одні попадали на підлогу, інші стирчали всередину.
Кармелюк спробував звільнити праву руку від наручників; це йому легко вдалося, бо за останній час він неабияк схуд. Тепер ніщо не заважало його руці; та залізний пояс, притягаючи його до стіни, заважав набрати зручної пози, щоб кинути. Йому й напилок потрібен був лише для цього пояса, а роззуватися й скидати наручники він добре вмів і раніше.
Кармелюк заходився кидати кулькою в розбиту шибку, але перші спроби були невдалі: кулька влучала то в стіну, то в залізні грати, відскакувала на підлогу й закочувалася в яку-небудь чпіпаринку. Доводилося щоразу лазити по підлозі й нишпорити руками, щоб у темряві знайти кульку... Кармелюк не почував утоми; після доброї години вправ він став улучати краще... Та коли грудочка вдарялася в шибку, то чути було різкий, дзвінкий стук, і вартовий міг звернути увагу... Тоді отаман наполохано пригинався до шпаринки, прислухався й, тільки впевнившись, що не збуджено тривоги, поновлював свої вправи... В такому ризикованому й важкому шпурлянні саморобного снаряда минуло кілька годин... Кармелюк уже в одчай упадав, коли діесиодівано, майже смерком, кулька влучила в ціль, вибила два уламки скла й зникла з ними по той бік амбразури...