Слава ЗСУ!

Наступного ранку нагц в’язень заходився оглядати вікно, чи не можна через нього вилізти. Йому здавалося, що коли навіть повипилювати залізні перетинки, то отвір буде такий вузький, що в нього не пролізе й дитина... А втім, він високо й за товстими стінами його ледве видно... Ех, якби не цей залізний обруч!

Кармелюкові сяйнула думка; він підвівся з плити й ухопився рукою за кільце. Плита, на якій він сидів, піднімалася, й під нею відкривалася кам’яна труба сажнів на три глибиною, що виходила одним краєм у провалля; труба правила за одвідний канал для нечистот... ЇІіднявши її, в’язень заглянув у клоаку; отвір був' не ширший за чверть аршина в діаметрі й, звичайно, через нього могло пройти тільки новонароджене немовлятко, та зате тут, під плитою, можна було переховувати на прив’язі все, що завгодно. Начальство, бувши впевнене, що з цієї башти не можна ні викопатися, ні вилізти, не оглядало приміщення всередині, а тільки через кватирку в дверях перевіряло, чи є в’язень,

і тим задовольнялось. Якби не так, то розбиту шибку побачили б і це викликало б розслідування причини. Кармелюк спершу цього й боявся, а опісля тільки щулився від холоду та зігрівав себе гімнастикою, добре, що погода стояла «тоді не до часу тепла й зима ще не настала. За таких обставин розбита шибка навіть поліпшила в’язневі умовини життя, бо приміщення його стало' провітрюватися.

Потяглися знову дні й ночі; та вони вже не вбивали енергії в Кармелюка: свідомість того, що за цією кам’яною стіною і в самій темниці є друзі, ладні для його врятування віддати своє життя, певність, що серед них б’ється ангельське серце, яке любить його, знедоленого, затаврованого, проклятого,—все це сповнювало його душу таким щастям, при якому і знегоди й страхіття дійсності розходилися туманом і танули в яскравому промінні надії. Тепер він міг

і терпіти, й ждати без кінця...

А життя текло по-давньому: ніяких звісток від друзів не надходило, і єдиною поки що незрозумілою для в’язня новиною було те, що йому почали давати й приварок. Раніше скибку хліба, шматок сала й глечик води заносив один сторож, а тепер у кінці коридора зупинявся обідениий загін, серед якого чув Кармелюк і голос Шкарбуна... чи йому це тільки здавалося... У всякому разі, і в поліпшенні харчів він вбачав невтомні піклування друзів...

Нарешті, наприкінці другого тижня, коли вже геть смеркло, знову дзенькнула шибка й посипалося скло; та хоч і як, зрадівши, напружував Кармелюк зір, а стріла вниз не падала; він обнишпорив руками всі плити, порізав руки битим склом, а стріли не знаходив... Засмучений і розчарований, він не спав майже всю ніч і ждав світанку... Нарешті мутний день настав, і з’ясувалося, що стріла, пробивши останню вгорі шибку, вдарилась об камінь і, ослабнувши, зсунулась на залізні грати й там затрималась на рамі... Треба було хоч трошки штовхнути її, щоб вивести з рівноваги, але чим? Шпурляти знову картеччю з хліба було занадто ризиковано: можна було й дзенькотом привернути увагу вартового, й вибити третю шибку, і тоді, в холоднечу, в’язень мав би доброхіть замерзнути, або заявити начальству про розбиті шибки й тим дати привід до слідства... Кармелюк звільнив руки від браслетів, скинув чу-марку й, згорнувши її жужмом, почав улучати нею в стрілу; нарешті рукав зачепив її й звалив. В стрілі була така записка:

«Олеся з болем у серці доручає батька друзям і богові. Змушена виїхати, але повернеться... Діло хоч і поволі, але посувається вперед...»

Тим часом Розалії не виходив з голови дозвіл коменданта роздавати арештантам булки. Як з цієї нагоди скористатися, щоб переслати своєму коханому записочку в булці? Не вона ж сама роздаватиме? Нарешті, вона не може й призначати спеціально для Кармелюка булку: тоді її неодмінно розріжуть і оглянуть... Що робити?

Довго ламала собі голову пані й нарешті спинилася на такому: в канцелярії її чоловіка, яка переїхала з ними до Кам’янця, було багато списаних бланків-відношень, наказів, пропозицій тощо. Вона відібрала однорідних до сорока штук і непомітно підкреслила червоним олівцем в кожному деякі слова, ряд котрих для сторонньої особи не мав ніякого логічного зв’язку, а для втаємниченого, особливо такого розумного, як Кармелюк, складе шифровану записку... Що ж до начальства, то воно, побачивши на всіх булках зісподу казенні одноманітні папірці, не зверне уваги, а якби й звернуло, то нічого б не зрозуміло. Задумано — зроблено. Розалія тонко відзначила на бланках такі слова: «вся... без решток... повідомлення... жди... хлібом... бурдеї... дорожать... весняні сходи... небезпечні...», звеліла на них спекти булки й пішла з цими пожертвами у фортецю: .