Слава ЗСУ!

Образ Кармалюка в романі М. Старицького глибоко трагічний, хоч цей мотив якось ніби губиться між захоплюючими пригодами. Кармалюк глибоко відчуває свою самотність. Чи не найяскравіше це відчуття виявилося тоді, коли він співав широко відому пісню «Зовуть мене розбійником», авторство якої Старицький за традицією приписує йому ж. «То співала сама душа розбійника, самотня й зажурена; вона виливала свої потаємні думи й нерозвіяний смуток. Кармалюк співав про тяжке своє життя, про самотність і прагнення, яких не розуміли друзі, він співав про те, що рве його душу й не дає йому спокою,—про гірку долю бідняків». Згодом ще раз у розмові з Олесею зривається з його уст болюча скарга: «Я ж сам-самісінький у гамірливому натовпі... а як це тяжко, якби ти знала!»

Єдиним, справжнім прихильником і другом, який цілком поділяє помисли Кармалюка і морально підтримує його, показано в романі Олесю. Та підтримка ця епізодична, отже, не дивно, що втікши з нер-чинської каторги, Кармалюк відмовляється від своєї попередньої діяльності, вважає її не так уже й потрібної» рідному народові,— адже не піднявся він за його закликом на загальне повстання. В цьому зреченні Кармалюка від боротьби не вина його, а глибока трагедія. Письменник зумів проникнути в цю трагедію і показати її читачеві, історично і художньо вмотивувавши. Кармалюк був людиною, і людиною з властивими їй сильними й слабкими рисами бачимо його в романі М. Старицького.

Звичайно, Старицький міг би й не показати зречення Кармалюка від продовження багаторічної боротьби, але чи виграв би від того його образ, чи став би він більш реалістичним? Навряд, бо ж не міг живий Кармалюк бути таким бездоганно прямолінійним, відірваним від часу і обставин, та ще й при ізольованості своєї боротьби від селянських виступів в інших місцевостях України, зокрема Правобережжя, навіть одного Поділля. Крім того, за хронологією роману, на цей час Кармалюк прожив уже більше ніж півсотні років, а за плечима були кріпацтво і солдатчина, сотні батогів, шпіцрутенів, кайдани і в’язниці, каторга, втечі з Сибіру...

При всьому реалізмі образу Кармалюка як народного заступника і месника в певних історичних умовах він водночас у значній мірі й романтичний. Проявляється цей романтизм передусім у різних пригодах Кармалюка, у взаєминах з Розалією тощо. Живими непереконливими виступають у романі також образи його бойових товаришів — Уляни, Дмитра, Андрія, Явтуха, Хоздодата. Реалістичні в своїх помислах, поведінці в звичайних обставинах, вони, як і Кармалюк, романтичні¹ в сценах нападів на панські маєтки та ряді інших. Отже, в. рокані «Розбійник Кармелюк», як і в інших історичних романах Старицького» поєднується два стильових напрями — реалістичний і романтичний.

«Розбійник Кармелюк» — не роман-хроніка, Старицький випускає ряд фактів з дійсної біографії Кармалюка, часто порушує хронологію подій, подає чимало епізодів і сцен, побудованих на основі народних переказів або створених його власного творчою уявою* Багато увага приділено в романі широко розгорнутим любовним історіям героя і різним його пригодам. Це дозволило письменникові створити пригодницький роман з добре побудованим сюжетом, розвиток якого весь час тримав увагу читача в напруженні. Саме такого твору вимагала редакція газети «Московский листок», ца замовлення якої був написаний роман. Між іншим, останнє й спричинилося до певного ухилу письменника в бік пригодництва. Разом з тим роман «Розбійник Кармелюк» М. Старицького в своїй основі є твором цілком реалістичним: у ньому правдиво показано соціально-економічні умови життя українського селянства та його боротьби на Поділлі в першій третині XIX ст.

Життя кріпаків і необмежена сваволя панів переконливо показані на долі самого Кармалюка та його сім’ї — жінки й дітей. З розповідей різних персонажів твору читач довідується про долю батьків Кармалюка, родини Явтуха, колишньої кріпачки Уляни, про катування селян у маєтках Янчевського, Хойнацького, Фінгера та інших панів. «Не було того дня в садибі Хойнацького, щоб когось не шмагали на стайні. Доротея завжди сама була присутня при таких екзекуціях, суворо пильнуючи того, щоб конюхи частіше міняли лозу та шмагали щосили; ні жінок, ні дітей не минала ця кара. Доротея власноручно періщила дівчат по щоках. Вона не тільки всю челядь била, вона не соромилась бити по обличчю й найкволіших, найповажніших людей». За визначенням Кармалюка, «після такого життя і пекло раєм здається». На здирства, непосильну панщину і знущання кріпаки не раз скаржились Кармалюкові і просили захисту.