Слава ЗСУ!

— Спокуса! — стріпнув кучмою диякон.

—„ Чи ти при своєму розумі, пане? — загарчав Бойко. Олеся при цих словах уся зашарілася. Вона зробила рух, немов хотіла щось заперечити, але відразу зніяковіла й замовкла.

А Бойко сказав далі суворо:

— Глупство! Що хлоп може стати всякою тварюкою— припускаю, але щоб пані маршалкова з підлим бидлом, хамом, із пся крев’ю — ніколи в світі!.. А от, коли правда, що шельма пограбував і пана маршалка, то погано! Треба піймати того бузувіра за всяку ціну... Москалів зараз виписати... закатувати його, та на додачу до тії гадини переві-щати й бидла хоч штук по десять на сотню... бо інакше вийде содом і гоморра!

Господиня-матушка вже кілька разів заходила до вітальні й перешіптувалася з своїм благочинним: чи ждати городничого й асесора чи зараз подавати? «Час пізній, і пироги пересохнуть, та й усе перепріє!» Але господар все ще не зважувався й знаками велів чекати.

Нарешті, коли він підвівся з крісла й, моргнувши матушці, проґЬлосив урочисто: «Милості просимо потрапезувати, чим бог послав!» —двері шумно відчинились, і до вітальні зайшли гості: асесор, городничий з дружиною і двома молоденькими небогами. Почалися голосні привітання та ви-бачашія,— що службові справи, неухильні обов’язки затримали їх, але задоволений господар припинив вибачання, вдруге запросивши дорогих гостей до чарки й трапези.

Голодні гості накйнулися мовчки на всілякі розкішні страви й питво, приготовані - вправною рукою матушки. Щаслива, вона тепер, сяючи, підбігала то до одного почесного гостя, то до іншого, підливала в чаріш, підкладала закуски й просила, щоб не гребували й зробили їй честь... Особливо впадала вона коло прибулих дам-шляхтянок. А вони тримали себе вельми бундючно і всім виглядом показували, що роблять величезну ласку хлопським попадям, дозволяючи частувати себе. Чоловіки ж, побачивши розкішні їства й питва, забули про всі конвенанси ²⁸ і їли й пили, не звертаючи ніякої уваги на господарів. Чути було тільки короткі похвали на зразок: «Чудово!», «Диво!», «Оце так так!», «Вельми і вельми!», «Чрсвоугодіє!», «Ой, останні дні живота!»

Тільки після третьої переміни страв і знявся вже жвавий і вільний, нічим не стримуваний гомін. Почулися разом з усіх боків перехресні запитання, розпити, на які рідко хто відповідав, або не дочувши за гамором, або цікавлячись іншим... Вигуки, піднесені голоси, розкотистий. сміх збільшили ще дужче гамір хмільних веселощів...

XXII

Пан Бойко зненацька рикнув, витираючи серветкою і шйю й червоне, лиснюче від поту обличчя.

— Чи правда, панове, що нашого пана маршалка спалили й пограбували, а його чарівну дружину вкрав отой шельма Кармелюк?

Ім’я гайдамаки знову привернуло увагу всього балакучого товариства.

— Та як же не правда? Істинна подія, навіть зареєстрована! — відповів тоненьким, жіночим голосом пан асесор.

— Як же начальство потурає такому гвалту? — заревів Бойко.

— Та заспокойтеся, панове! — обізвався, посміхаючись, наглядач тюрми.— Зграя перев’язана, і головні заводії сидять уже, забиті в колодки й ланцюги, у мене в дворі...

— Ого, та невже? Чого ж пан мовчить і не скаже про таку радість? — почулися голоси меншості; більшість же,

почувши це, якось збентежено і ніби навіть засмучено притихла. Олеся поблідла й почала пити холодну воду, намагаючись угамувати хвилювання; матушка Меланія зітхнула; худа, схожа на тараню Федулія розгублено повела довгим носом і промовила співучо: «Ой мамусю!» Сама тільки молоденька диякониха чимсь захоплювалась і шепотіла, поблискуючи своїми оченятами: «Ох, як цікаво!»

— Дуже добре, дуже добре! ревів, розкотисто регочу-чи, пан Бойко.— І цей протобестія Кармелюк сидить теж у пана?

— На жаль, ще ні... Але його, напевно, піймають.

— Гм! Гм! Погано! Поки не розчавите ту гадину, та так, щоб і шкура її по всіх базарах тліла, до того часу спокою не буде!

— А того негідника-чарівника не скоро й злапаєш! — зауважив шляхтич.—Його треба бити срібною, із святого хреста вилитою кулею, та й по смерті пробити ясеновим кілком, щоб не ходив упирем... А то однаково кров людську хлептатиме.

— Звірі! — прошепотіла невідомо до кого побілілими губами Олеся.

— Не бисть сьому, паки і паки реку! — промовив протодиякон досить голосно.

— Отче Абакуме! — докірливо зауважив йому благочинний.

Але при тому гаморі, що знявся, шляхта не могла почути ні диякона, ні благочинного.

Пан Бойко гримів:

— Неодмінно хочу побачити цих ракалій і кожному шельмі харкнути в очі!

---

 28 Форми ввічливого поводження, ввічливість, пристойнісії* (франц.).