Слава ЗСУ!

— Покажу, з приємністю покажу їх усім... Тільки плювати на них за статутом не можна! — посміхався наглядач.

— А що мені статути? Відьмі під хвіст!

— Ловко! — пирснув сп’янілий франт.

Прибічники пана Бойка покотилися від реготу.

— І ми з панством: я неодмінно хочу побачити злочинців! — звернулася городничиха до наглядача.

— О, з превеликою радістю,— обізвався той.

— А^ пані не злякається? Гайдамаки страшніші за чорта!—сказав економ, сусіда городничихи.

— Під прикриттям панським — ніколи! — відповіла та, усміхаючись.

— Ох, любки, панєнки! Підемо й ми подивитися, підемо! Цікаво! — не могла всидіти, підштовхуючи своїх сусідок, мЬлбда диякониха.

Нарешті, коли обід закінчився, останню здравицю за гостей було випито й господар, підвівшись, почав хреститися широким хрестом, несподівано увійшов до зали вістовий, який допіру прискакав, і вручив тюремному наглядачеві пакета.

Наглядач розкрив його і став пробігати очима папір. Всі насторожилися.

— Що? Що там написано? В чім річ? Небезпека якась? — посипались з усіх боків запитання.

— Ніякої небезпеки, а встановлення належного спокою! — промовив наглядач урочисто...— Дістав наказ приготувати цих гайдамаків, щоб негайно вирядити до Кам’янця; підводи й цілий загін для конвою мають незабаром прибути... Отже, якщо шановне панство бажає, то тільки зараз можу показати розбійників,— бо муситиму потурбуватися приготувати надійний склеп для архібестій: схопили Кармелюка і його, з закованими руками й ногами, вже везуть сюди.

Всі завмерли від несподіванки:^ якийсь болісний звук, неначе протяжне зітхання, вирвався з усіх грудей і завмер у гнітючій тиші...

Гості вирушили гамірливою компанією подивитися на цікавих розбійників.

Перед вів, як хазяїн міста, пан городничий разом з наглядачем тюрми; за ним тяглися: пан Бойко, справник і асесор, дами йшли ще далі, коло шляхетних пань увихалися економ і два шляхтичі, і тільки диякониха, Олеся й про-тоієрейська дочка тримались окремо, трохи на віддалі від решти товариства, бо городничиха ясно показувала* що вважає себе за справжню аристократку й уникає зближатися з попадями та попівнами.

Олеся йшла неначе уві сні, тримаючись за руку подруги Марії. Вона не розуміла, чого йде до тюрми, що її тягне туди, що вона сподівається там побачити. Але якесь незрозуміле бажання побачити хоч тих людей, які були вкупі з ним, а може, побачити й Кармелюка, хоч у кайданах, • хоч в арештантському сіряку,— тільки це бажання й штовхало її вперед.

Звістка про арешт Кармелюка тяжко приголомшила Олесю і порвала вмить у її серці чарівно-співливу струну... Тепер вона жалісно тремтіла й сповнювала дівоче серце болісним стогоном...

Всі ці дні по приїзді до Літииа Олеся провела в якомусь солодкому напівсні. Вона мало розмовляла з тими, що її оточували, а коли й говорила, то усміхалась і рухалася з такою ніжною обережністю, немов несла в своїх грудях кришталеву чапіу, повну чарівничої вологи, краплини якої боялася розхлюпати...

Та найприємніші хвилини для неї наставали тоді, як маленький будинок отця протоієрея поринав у мирний сон і Олеся могла зоставатися сама з собою і з тим чарівним почуттям, яке розквітало в її душі... Зімкнувши очі, вона поринала в якусь солодку дрімоту: то не був сон, але не було й неспання, то не була й виразно усвідомлена дума чи мрія... Чого хотіла Олеся? Вона не знала, але думала весь час про нього і тільки про нього! Кожне слово, кожна дрібниця їхньої недовгої зустрічі спливала перед нею надзвичайно виразно, за кожним невимовленим словом уява розгортала довгий сувій міражних картин... Як білі весняні хмари, пливли її неясні марення в голубу глибочінь, заколисуючи й сповнюючи солодкою тугою всю її істоту... Одне тільки виступало ясно з того туманного моря: бажання побачити його.

І нараз — ця звістка! Героя її мрій — схоплено, закуто... Його везуть сюди, а потім до Кам’янця на страшну кару! І немає сил врятувати його! Ніякі благання не викличуть у цих бузувірів-суддів і краплини милосердя!

Олеся стискала до болю свої холодні руки й відчувала, що вкупі з жахливою звісткою назавжди порвалось її молоде, квітуче життя.

Тим часом розмова товариства трималася й далі на Кар-мелюкові.

— Тільки треба добре держати шельму, щоб не втік! все наполягав пан Бойко.— Кайдани на руки й на ноги...

— Го-го!—перебив його наглядач.— Залізний нашийник на шию, та й прикувати чорта до стіни, щоб і плечем не ворухнув...

— Але що такому негідникові залізні ланцюги? — докинула своє слово городничиха.— Він, кажуть, рве їх, як павутину, та ще запевняють, що в нього є розрив-трава, від неї не вдержаться ніякі замки!