Слава ЗСУ!

— Що з пані? Пані погано? — заметушилися коло неї сусіди, наливаючи в склянку води, вина і кидаючись з усіх боків до Розалії.

— Ні, ні, панове, не турбуйтеся,— промовила з кволою усмішкою Розалія, розплющуючи очі,— це минеться... від несподіванки... Знаєте, я ж... Ми всі були певні, що граф... що мої діаманти — виправила вона себе хапливо,— що мої чудові діаманти пропали навіки... і нараз вони тут! Цілі... Ось і ключик тут... Одімкніть!..

Найближчий кавалер поспішив повернути ключика й відчинив скриньку.

— Всі, всі тут, цілі! — крикнула Розалія з удаваною радістю й, обернувшись до Демосфена, додала вже з непідробним тріуміфом: — А що пан тепер скаже? Чи може боягуз, лиходій повернути такі коштовності?

— Пшепрашам, пані,— розвів руками Демосфен.—Я розгубився.

— А листа, друже мій, чому ж ти не читаєш? — спитала Розалія, звертаючись до чоловіка.—Там, напевно, є вказівка щодо наших грошей.

— О так, так,— сполошився маршалок.— Але де ж мої окуляри? Ей ви, хто там?!

— Якщо ласкавий пан дозволить, то я можу прочитати листа,—звернувся до маршалка Демосфен.— Секретів немає?

— О, натурально!— промовив поважно маршалок, передаючи пакета Демосфену.

Сусіди підсунули до нього два канделябри. Всі насторожилися.

— «Ласкавий пане! — почав читати Демосфен.-—Вам, мабуть, уже відомо, що дружина ваша доручила мені і всі ваші діаманти, і всі пеньонзи в кількості 10.000 червінців, котрі я щасливо привіз у надійно захищене місце... Добре ж обміркувавши і згадавши, що сії червінці е не що інше, як кров і піт ваших нещасних рабів, я вирішив повернути їх на розумніший вжиток. Що ж до діамантів та інших коштовностей дружини вашої, то, розпитавши добре й довідавшись, що вони становили її посаг, я повертаю їх їй назад в подяку за приємно проведений час...»

— Кармелюк! — несамовито крикнув Демосфен. Але голос його перекрив пронизливий жіночий зойк.

Розалія пусти,и її очі під лоба і непритомна впала на крісло.

XXVI

Стояли чудові дні південної осені. Сонце ласкавим промінням обливало й солом’яні покрівлі села Вівсяники, і навколо нього садочки та левади, ледь побризкані в м’яких вигинах листочків краплями золота, і ниви пшениці, серед яких уже де-не-де вилискували бронзою чепурні копи. Все при блиску освітлення й прозорій чистоті повітря горіло й іскрилося багатством барв і форм, але серед цієї краси природи ие видно було руху життя: нахилений од ваги колос сумно шелестів, на отавах і сіножатях не видно було ні круторогих волів, ні овечих отар, ні коней; по вулицях не похитувалися вози, та й по всьому селу панувала зловісна тиша,— неначе воно вимерло... Тільки на широкому дворищі пана Хойнацького мовчки товпилися понурі юрби людей.,. Коло стайні приїжджа комісія, яка складалася з комісара пана Сварчевського, асесора пана Сливицького, писаря та депутата дворянського пана Янчевського, чинила слідство про вбивство поміщиці Доротеї Хойнацької, а також про пограбування її добра й підпал. Свідків брали на тортури, для цього лежала тут же ціла купа лози та кілька пар ремінних канчуків і трійчаток. Більшість селян повтікала в ліси, а тут стояли тільки діди, хворі жінки та підлітки, які попали панським об’їждчикам до рук. Хойнацький сховався в своїх хоромах. В них зараз було пусто і скрізь лежав похмурий слід, який лишила по собі смерть... Великі дзеркала в залі були позавішувані чорним флером, в таких же покрівцях висіли жирандолі й бронзові консолі...⁴⁰ В парад-ному передпокої стояв приземкуватий стіл', завалений списаними аркушами й чистим папером; на ньому височів білий фаянсовий каламар з багатьма дірочками в£а пера і така ж велика пісочниця.

— Гей, хто тут? — гукнув Хойнацький.

На поклик його вискочила з далеких кімнат бліда, з заплаканими очима Фрося. Сльози зіпсували її грим, а переляк спотворив риси обличчя, й воно мало комічний вигляд.

— Ой пане коханий! —заголосила вона.— Нащо так катують людей? Вони ж иомстяться.

— Сто перунів! То не я, Фросю,— здригнув пан.— Ой пане бзусе! Комісія їх роздратує, а мене не врятує... то правда... Я хотів був відкупитися, так пан Янчевський став гопки...

— Але, мій пане, моє ясне сонце, мій діаманте неоціненний,— ридала й ламала руки панська фаворитка,— рятуйте себе й мене!.. Панові Янчевському чужа шкура не муляє... Добре він захистив небіжку пані, так, брунь боже, й мого доброчинця... Вони й мене ще візьмуть на мордування... Я ж навмисне тоді, щоб приховати від пані мою любов до вас... давала зрозуміти їй, що мені до вподоби проклятий кацап, а тепер порятуйте мене або вбийте своєю рукою... Від пана й смерть буде люба...—І вона впала до ніг свого покровителя й обвила їх руками...