Слава ЗСУ!

— То ви казали про це Томові, еге? Ох, ця вже мені молодь! І пишалися перед ним нашими пирогами? Далебі, паничу Джордже, та ви хоч кого насмішите!

— Так, - потвердив Джордж. — Я не раз йому казав: «Ти б подивився, Томе, на тітчині Хлоїні пироги. Ото справді пироги!»

— Атож, шкода, що він їх не бачив, - мовила тітонька Хлоя, видимо вболіваючи душею за бідолашного Тома, що не сподобився такої благодаті. - А ви б коли-небудь запросили його до обіду, паничу Джордже, зробили б йому таку ласку. Негоже-бо надто пишатися перед іншими тим щастям, що його дарує нам доля, ніколи про це не забувайте, - докинула вона, споважнівши на виду.

— Гаразд, я запрошу Тома десь на цьому тижні, — сказав Джордж. — А ти вже, тітонько Хлоє, постарайся як можеш. Нехай він подивує. От аби нам так його нагодувати, щоб він потім тижнів зо два їсти не схотів!

— А чого ж, і нагодуємо, — весело обізвалася тітонька Хлоя. — Ось побачите. Згадайте-но, які в нас бувають обіди! Пам’ятаєте отой пиріг з курятиною, що я зготувала, коли до нас приїздив обідати генерал Нокс? Ми тоді з пані трохи не посварилися. На господинь іноді щось таке находить, аж дивом дивуєшся. Тут тобі такий клопіт, така на тобі, сказати б, тяжка відповідь, а вони крутяться під ногами й скрізь стромляють свого носа. От і наша пані того разу все загадувала мені робити то сяк, то так, аж урешті я не стерпіла та й кажу: «Люба моя пані, ви погляньте-но на свої гарні білі рученята, на оці тендітні пальчики, винизані блискучими перснями, - вони ж бо мов ті лілеї, вмиті росою. А тепер погляньте на мої чорні зашкарублі ручиська. Тож чи не здається вам, що сама доля так судила: мені — пекти пироги*, а вам — бавити час у вітальні?» Отак мені надало, паничу Джордже!

— А що сказала на це мама?

— Що сказала?.. Ну, всміхнулась вона очима, — отими своїми великими гарнющими очима, — та й каже: «А знаєш, тітонько Хлоє, мабуть, що твоя правда». І пішла собі до вітальні. їй було б пацнути мене по шиї за мою зухвалість, та так уже я поведена, що господиня мені в кухні ні до чого.

— Еге ж, обід тоді вийшов знаменитий. Я пам’ятаю, всі так казали, - потвердив Джордж.

— А правда ж? Та й сама ж я стояла того дня за дверима їдальні, сама бачила, як генерал аж тричі присував тарілку, щоб йому поклали ще того пирога. А тоді й каже: «У вас має бути чудова куховарка, місіс Шелбі». Я трохи що не луснула з гордощів, далебі!.. Адже ж той генерал добре тямить, що таке смачна страва, — провадила далі тітонька Хлоя з самовдоволеним виглядом. - Він дуже милий чоловік, той генерал. З одного найшляхетнішого роду в Старій Віргінії¹. Атож, він тямить, що до чого, той генерал, не згірше за мене. Щоб ви знали, паничу Джордже, кожен пиріг має свій секрет, от тільки не всім воно до тями. А в генерала смак тонкий, я одразу це збагнула з його слів. Атож, він таки знається на куховарстві!

Тим часом Джордж дійшов такого стану, що іноді спобігає навіть хлопчаків (правда, лише за надзвичайних обставин), - коли вже несила проковтнути більш ані шматочка. Аж тепер він завважив кучеряві хлопчачі голівки та блискучі оченята, що жадібно слідкували за трапезою з протилежного кутка.

— Гей ви, Мозе, Піте! - гукнув він, уломивши від пирога по чималому шматку й кидаючи їх дітлахам. — Либонь, і вам хочеться солоденького? Тітонько Хлоє, спекла б ти їм якого коржика.

Джордж і Том перейшли до затишного куточка біля коминка, а тітонька Хлоя, що встигла напекти ще цілу купу коржиків, узяла на руки малу донечку й заходилась її годувати, раз по раз і собі відкушуючи по шматочку, а водночас обділяючи й Моза з Пітом, що воліли заживати своїх коржиків під столом, вовтузячись та борюкаючись між собою, а то й шарпаючи за ніжки меншу сестричку.

— Ану годі вам! - погукувала на них мати, час від часу навмання тицяючи ногою під столом, коли хлопчаки надто вже розходилися. — Невже не можете посидіти тихенько, коли в нас у хаті білі люди? Цитьте ви, чуєте? Ось постривайте, покажу я вам смаленого вовка — нехай тільки піде панич Джордж!

Важко сказати, що мала означати та страшна погроза, та, либонь, саме через таку непевність вона майже не справила враження на малих грішників.

— Лихо та й годі! - озвався дядько Том. — Так уже розбестились, що ніякої засі не знають.

Аж ось хлопчаки вилізли з-під столу, геть пообмазувані мелясою, і напосілися на сестричку з буйними поцілунками.

— Ану забирайтеся звідси! — гукнула мати, відхиляючи їхні кучеряві голівки. — Ви ж усі мені позліплюєтесь докупи й ніколи вже не

‘Стара Віргінія — південно-східний штат, одна з перших територій, заселених англійцями в Америці. Спадкову аристократію Старої Віргінії вважали найзначнішою.