Слава ЗСУ!

розліпитесь. Біжіть-но хутчій до рівчака та вмийтеся, — звеліла вона, супроводжуючи свої слова двома потиличниками, що видалися доволі замашні, проте спричинились лиш до нового нападу сміху, і хлопчаки, притьмом вискочивши надвір, повалилися один на одного й заверещали від захвату.

— Ну, чи бачили ви ще десь таких шибеників? — потішено мовила тітонька Хлоя. Тоді видобула старого рушника, зумисно на те припасеного, змочила його водою із щербатого чайника й узялася витирати дівчинці личко та рученята, замащені мелясою. Начистивши малу так, що вона аж заблищала, тітонька Хлоя посадовила її на коліна дядькові Томові, а сама заходилася прибирати зі столу. Дівчинка скористалася з нагоди й тут-таки почала смикати Тома за ніс, дряпати йому обличчя й торсати пухкими рученятами його кучеряву чуприну — ця розвага, як видно, тішила її найдужче.

— Ач, яке хвацьке маля! — вигукнув Том, піднімаючи дівчинку на випростаних руках, аби ліпше її роздивитися. Тоді підвівся, примостив малу на своєму широкому плечі й затанцював із нею по хаті, тим часом як Джордж махав на них своїм носовичком, а Моз і Піт, що вернулися знадвору, гарчали, наслідуючи ведмедів, аж поки тітонька Хлоя заявила, що їй уже «голова розколюється» від того галасу. Та оскільки, як вона сама визнала, таке лихо спобігало її голову щодня, веселощі в хатині анітрохи не вщухли, і всі гарчали, стрибали й витанцьовували аж до цілковитої знемоги.

— Ну, вгамувалися вже? — спитала тітонька Хлоя, висуваючи з-під ліжка грубий приземкуватий поміст з постіллю. — А тепер, Мозе й Піте, гайда на боковеньку, бо скоро почнуть збиратися люди до молитов.

— Ой мамо, ми не хочемо спати. Дозвольте нам посидіти й подивитися. Це ж бо так цікаво!

— Ай справді, тітонько Хлоє, сховай-но ти цю штуку, нехай вони посидять, — вибагливо мовив Джордж, копнувши ногою ту неоковирну подобу ліжка.

Тітонька Хлоя, якій залежало лиш на тому, аби додержати звичаю, з видимим задоволенням посунула помоста назад і сказала:

— Ну що ж, може, воно піде їм на користь.

Усі, хто був у хатині, заходились обмірковувати, як найліпше приготуватися до наступних зборів.

— І де його взяти стільців, щоб усім вистачило, ну просто ради собі не дам! - бідкалася тітонька Хлоя.

Такі збори відбувалися в Томовій хатині кожного тижня хтозна-відколи, хоч стільців у ній і не більшало, отож можна було сподіватись, що й цього разу якось обійдеться.

— На тому тижні старий дядько Пітер так співав, що аж уломив дві ніжки в оцього стільця, — сказав Моз.

— Ану тпрусь! То, певно, ти сам їх відкрутив, знаю я тебе, — мовила тітонька Хлоя.

— Та дарма, ось я притулю його до стіни, і він ще стоятиме, — провадив далі Моз.

— Нехай тільки дядько Пітер на нього не сідає, бо він, співаючи, завше соває стільця. Минулого разу він отак по всій хаті совався, -сказав Піг.

— От і добре! — зрадів Моз. - Посадимо його на цей стілець, а як він заведе молитву, то й гепнеться на підлогу! - І Моз гугняво заспівав, наслідуючи старого Пітера, а тоді повалився додолу, показуючи, як воно все буде.

— Зараз же облиш свої штуки! - гримнула тітонька Хлоя. — Як тобі не сором!

Але панич Джордж рішуче став в оборону пустуна й сказав, що Моз — неабиякий зух. Отож материна вимова пішла намарне.

— Ну що, старий, тягни до хати барильця, — сказала тітонька Хлоя чоловікові.

— А пригадуєш, як на тому тижні, саме коли співали, одне барильце подалося і всі попадали на підлогу! — мовив Піт до Моза. — Ото була втіхаГ

Поки хлопчаки згадували ту пригоду, до хати закотили два порожніх барильця й, підперши з боків камінням, щоб не хилиталися, поклали на них дошки. Тоді поперевертали догори дном усі цебра й кадоби, що були в хатині, порозставляли хиткі стільці, і на тому готування до зборів скінчилося.

— Панич Джордж так гарно читає! — сказала тітонька Хлоя. — Я певна, що він і сьогодні зробить нам цю ласку. У нього все виходить куди цікавіше.

Джордж залюбки погодився: кому ж бо з хлопчиків не хочеться трохи попишатись!

Незабаром у хатині зібрався чималий строкатий натовп: від поважного сивоголового патріарха, що йому перейшло вже за вісімдесят, до зелених п’ятнадцятирічних підлітків. Одразу ж нав’язалася легка балачка про се, про те: «Де це ви, тітонько Селлі, дістали таку гарну червону хустину?.. А ви чули, що пані збирається віддати Елізі оту свою муслінову сукню, коли пошиє собі нову, флерову... А містер Шелбі думає купити заводового жеребчика, аби додати слави своїй кінниці...» Були там і нахожі люди, що належали іншим хазяїнам і прийшли з їхнього дозволу; вони принесли розмаїті новини із своїх господ, і розмова точилася так само жваво й невимушено, як ото, бува, й десь у вищих верствах.