Слава ЗСУ!

Незнайомець торкнувся пальцем згаданого знадобу і просто мовив:

— Еге ж, доволі твердий. Та я гадаю, — додав він, — що й серце ваше закам’яніло так само, як кулак.

— Атож, маю чим похвалитися, — відказав Легрі, потішено сміючись. — Чого-чого, а м’якосердя в мені й крихти не зосталося. Потуру нікому не даю, аж ніяк! Жоден мурин мене не дійме ні слізьми, ні лестощами, це вже будьте певні!

— Непоганий гурт ви зібрали.

— Ваша правда, — погодився Легрі. — Отой Том, як мені казали, просто дивовижа якась. Я за нього навіть трохи переплатив. Думаю зробити його кучером і шапарем. Треба тільки вибити йому з голови дурниці, яких він понабирався передніш, бо з ним там поводилися так, як з муринами поводитись не годиться, — і тоді все буде чудово! А от з тою жовтою бабою я, здається, схибив. Либонь, вона таки немічна, але свою ціну вона мені відробить. Рік чи два якось протягне. Я не маю звичаю берегти муринів. Витискаю з них усе, а тоді купую нових — отаке моє правило. І клопоту менше, та й дешевше воно зрештою, далебі, - просторікував Легрі, досьорбуючи із склянки.

— А на скільки їх звичайно вистачає? — запитав незнайомець.

— Та хтозна, це яке в кого здоров’я. Міцні тягнуть по шість-сім років, а негідь конає за два чи три. Попервах я ще був морочився з ними — лікував, коли нездужали, давав їм одіж, ковдри і всяке таке інше. Одне слово, тримав у теплі й добрі. Та все надаремне. Тільки дурно переводив гроші й не вилазив із халепи. А тепер у мене, бачте, так слабий ти чи здоровий — однак роби. Сконає мурин — купую нового. Як на мене, так воно з усіх боків і легше й дешевше...

А тим часом на долішній палубі точилась інша розмова. Балакали Емелін і мулатка, з якою вона була скута. Звісна річ, вони розповідали одна одній про своє життя.

— Хто був твій хазяїн? - спитала Емелін.

— Містер Еліс, він живе на Леві-стріт. Може, ти бачила його будинок?

— Він був добрий до тебе?

— Загалом добрий, допоки заслаб. Він більш як півроку лежав недужий і зробився страх який нетерплячий. Немов затявся, щоб нікому спочинку не дати ні вдень ні вночі. Та ще такий став вередливий - геть усе йому не так. І що далі, то гірше. Цілі ночі не давав мені спати, аж я вже з ніг падала. А то одну ніч була заснула, то Боже ж ти мій, як він на мене сварився! Кричав, що продасть мене найлютішому хазяїнові, якого тільки знайде. А колись же казав був, що як помре, то я буду вільна.

— А друзів ти мала? - спитала Емелін.

— Я маю чоловіка, він коваль. Хазяїн завше оддавав його в найми. Мене забрали з дому так швидко, що я не встигла навіть з ним попрощатися. І діточок маю четверо. Ой, лихо мені, лишенько! — вигукнула жінка й затулила руками обличчя.

Коли чуєш отаку сумну розповідь про чиєсь горе, мимоволі хочеться сказати щось на розраду. Емелін теж хотіла розважити бідолашну жінку бодай словом, але не могла нічого придумати. Та й чим було її розважити? І, неначе змовившись між собою, обидві вони, з остраху та відрази, ані словом не згадували про жаского чоловіка, що був тепер їхнім господарем.

А пароплав зі своїм журним вантажем ішов собі далі по рудих каламутних хвилях бурливої Червоної річки, між стрімких заломи-стих берегів, і сповнені смутку очі знеможено дивилися на ті руді глинясті урвища, що безконечною осоружною биндою пропливали повз них. Нарешті пароплав зупинився біля одного невеликого містечка, і Легрі зі своїм гуртом висів на берег.

Розділ XXXII

ПОХМУРА МІСЦИНА

Хом і його товариші важкою ступою тягнуться по нерівній дорозі слідом за грубою будкою. На передку сидить Саймон Легрі, а обидвох жінок, і досі прикутих одна до одної, запхано в будку разом з іншим вантажем. Уся та валка верстає путь до плантації Легрі, що лежить у віддаленій безлюдній місцині.

Глуха, занедбана дорога то в’ється серед темрявих, порослих сосняком пусток, де лиш вітер тужно шепоче в галуззі, то заходить у безкраї мочарі, загачені гатами з колод, де над грузьким багнищем стримлять сумні кипариси, пообвішувані жалобними гірляндами чорного моху, а поміж корчів та голого гілля, що тут і там зогниває у воді, вряди-годи плазують жаскі отруйні змії.

Ця дорога видалася б доволі похмурою кожному, хто вперше її бачив, хоч би йому й випадало їхати нею в якійсь своїй справі з повним гаманом і на доброму коні. То якою ж страшною та моторошною мала вона видаватися невільникам, що за кожним ступнем одцалялись від усього, що було любе й миле їхньому серцю.

Так подумав би кожен, побачивши їхні хмурі й зажурені чорні обличчя, їхні сумні, стражденні очі, які з мовчазною покорою озирали все, що подибували в тій гіркій дорозі.