Слава ЗСУ!

Розділ XXXVIII ПЕРЕМОГА

Хіба мало хто з нас, почуваючи втому від життя, думає часом про те, що вмерти було б куди легше, аніж жити?

Коли подвижника приречено хоч на які страшні тортури, йому додає чимало сили та снаги вже сама жорстокість присуду. Граничне збудження, запал, надпорив — ось що допомагає людині знести найтяжчі муки й тим зажити собі вічної слави.

Та жити день у день під гірким, нестерпним, осоружним гнітом рабства, коли все єство пригноблене й уярмлене, коли всі почуття поступово глухнуть, задушені неволею, а душа щодня, щогодини помалу спливає кров’ю, — таке нескінченне виснажливе страд-ництво є чи не найвищим, найправдивішим випробуванням для людини.

Поки Том стояв віч-на-віч зі своїм напасником, слухав його погрози й подумки готувався до смерті, серце його билося сміливо, і він був певен, що знесе й тортури, й вогонь, знесе будь-що. Та коли Легрі пішов і те збудження вляглося, він знову відчув біль у вибитому, знеможеному тілі, до нього повернулася свідомість його жалюгідного, вкрай гіркого та безнадійного становища, і цілий день він лежав із тим важким тягарем на серці.

Томові рани ще й трохи не загоїлись, як Легрі зажадав, щоб він виходив у поле нарівні з іншими, і для нього знову потяглися довгі дні тяжкої знесильної праці, сповнені до того ж несправедливих образ та принижень, які тільки міг вигадати його лихий, жорстокий господар. Ті з нас, кому траплялося терпіти сильний біль, хоч воно й куди легше за наших обставин, запевне знають, як він розшарпує нерви. Тома вже не дивувало те, що його товариші завжди такі вовкуваті. Ба, він і сам відчував, як його звична спокійна лагідність дедалі поступається місцем отій похмурій дражливості. Приїхавши сюди, він тішив себе надією, що зможе на дозвіллі читати свою Біблію, але дозвілля тут ніколи не бувало. В гарячу пору Легрі не соромився вигонити всіх своїх робітників у поле навіть і по неділях. Та й чого було соромитись? Адже це давало йому змогу зібрати більше бавовни, а отже, й виграти заклад. А коли б декілька невільників і сконали від надсади, він купив би нових, здоровіших та дужчих.

Попервах Том іще вигадував якусь часинку, щоб почитати ввечері біля вогнища, та після вчиненої над ним жорстокої розправи він повертався з поля такий знесилений, що в голові йому паморо-чилось, очі не бачили світу і він одразу валився на долівку поряд з іншими змученими невільниками.

Минав час, і віра та впевненість, що завжди піддавали Томові духу, зрештою похитнулися й змінилися болісними сумнівами та чорною безнадією. Він ніяк не міг збагнути одної страхітливої речі: день у день перед його очима занепадали й гинули людські душі, перемагала кривда — а Бог мовчав. Довгі тижні й місяці в зболілій Томовій душі точилася глуха боротьба. Він думав про листа, якого міс Офелія написала його друзям у Кентуккі, і ревно молився, благаючи порятунку. День за днем він чекав, що от-от приїде хто-не-будь і викупить його; та ніхто не приїздив, і його знов посідали гіркі сумніви: даремно волати до Бога, Бог не чує його. Коли-не-коли він здибав Кассі, а іноді, як його прикликали до панського будинку, мигцем бачив змарнілу Емелін: одначе розмовляти з ними йому майже не випадало, та й не мав він тепер часу на розмови.

Одного вечора він сидів у знемозі та відчаї біля пригаслого вогнища, дожидаючи, поки спечеться його грубий корж. Підкинувши на жариво хмизу й роздмухавши огонь, він видобув з кишені свою пошарпану Біблію і розгорнув її. Там були позначені місця, що віддавна хвилювали й надихали його. Але чи то слова тії втратили свою силу, чи то стомлені очі й зболіла душа не знаходили тепер у них розради? І Том, тяжко зітхнувши, поклав книжку назад до кишені. Із задуми його вивів хриплий регіт. Він звів очі й побачив Легрі, що стояв проти нього.

— Ну що, друзяко, - мовив Легрі, - я бачу, твоя віра не дуже тебе рятує? Я так і знав, що кінець кінцем утовкмачу це в твою дурну макітру!

Цей грубий посміх дошкулив Тома дужче, аніж голод, холод і злидні. Та він промовчав.

— Ти йолоп! — вів далі Легрі. - Я купив тебе з найкращими намірами. Ти міг би жити куди ліпше від Сембо чи Квімбо, не гнути горба, а замість щодень чи два діставати в шкуру, був би сам собі пан та давав хлости іншим. А вряди-годи ще й зігрівався б доброю чарчиною. Тож подумай, чи не краще тобі схаменутися? Кидай-но в огонь отой свій мотлох і приставай до моєї віри!

— Боронь мене Боже! - палко озвався Том.

— Ти ж бачиш, твій Бог і не думає тобі помагати. Якби він був, то не віддав би тебе на поталу мені! Вся твоя релігія - паскудна брехня. Хто-хто, а я це знаю. Отож держися краще мене, бо я щось таки важу й маю якусь владу!