Слава ЗСУ!

Щодо зовнішності привида думки знавців розбігалися, бо в більшості негрів — та й, як ми знаємо, в білих теж — здавна заведено при такій пригоді заплющувати очі й накривати голову ковдрою, спідницею чи будь-яким іншим надібком, що трапиться напохваті. А всім же відомо, що коли тілесні очі отак дивляться, то навдивовижу зіркі й проникливі стають очі духовні. Тим-то й пущено в ужиток стільки привидових образів на всю поставу, мальованих із щедрою божбою, що, як і багато образів митецьких, геть різнились один від одного, а єднала їх лиш одна спільна прикмета, властива всьому потойбічному родові, - білий саван. Ті бідолахи ніколи не вивчали стародавньої історії і не могли знати, що таке вбрання привидів засвідчив сам Шекспір, коли писав:

...І в савани завинуті мерці З квилінням тужним шастали по Риму²⁰.

Та, попри все те, ми маємо свої підстави твердити, що ночами, в уподобані привидами години, по будинку Легрі й справді никала висока постать у білому — заходила в усі двері, несподівано з’являлася то тут, то там, зникала та знов виникала й нарешті піднімалася темними сходами на оте лиховісне горище. А вранці всі двері в домі були так само міцно замкнені, як і звечора.

Легрі мимоволі траплялося чути ті балачки, і що пильніше їх од нього приховували, то дужче він непокоївся. Він став ще більше пити, ще запекліше лаявся і задня ходив козирем, але ночами спав погано, і привиддя, що являлися йому до узголів’я, були аж ніяк не втішні.

Увечері по смерті Тома він поїхав до сусіднього містечка й пив-гуляв там на всю губу. Додому вернувся пізно, геть зморений. Замкнув двері своєї кімнати, вийняв ключа й подався до ліжка.

Дурний, хто замикає двері від духів, бо того духа, з яким він так боїться зіткнутися віч-на-віч, він носить у власних грудях, і голос його, хоча й притлумлений та заглушений громаддям земної марноти, все ж звучить, мов провіщення Страшного суду!

Проте Легрі замкнув свої двері й підпер їх стільцем. Відтак поставив на столик у головах засвічену лампу, а поряд поклав пістолі. Нарешті, перевіривши всі гачки та засувки на вікнах, він заприсягнувся сам собі, що йому «начхати на нечисту силу й на всіх, які є, духів», і уклався спати.

І він заснув, бо був дуже зморений. Заснув міцним сном. Та потім крізь сон відчув, що над ним нависла якась тінь, якась моторошна примара, і його враз охопило страхітливе передчуття. Йому здалося, що то погребне покривало його матері, але держала його Кассі, держала високо перед себе й показувала йому. Він чув невиразне квиління, стогін, але розумів, що то все уві сні, й силкувався прокинутись. Так, наче спав і не спав. Він знав, що хтось заходить у кімнату, чув, як відчинилися двері, але не міг зворухнути ні рукою, ні ногою. Нарешті він рвучко обернувся. Так, двері були відчинені, і він ще встиг помітити, як чиясь рука загасила лампу.

У вікна тьмяно світив оповитий хмарами місяць, і тут Легрі побачив оте! Щось біле нараз виникло перед ним! Він почув легкий шелест його покривала. Привиддя тихо стало біля ліжка, і його холодна рука діткнулася руки Легрі, а жаский голос тричі промовив пошепки:

- Ходім! Ходім! Ходім!

Він лежав, заціпенівши з жаху, злитий холодним потом, і навіть не помітив, як і коли воно зникло. Тоді зіскочив з ліжка й кинувся до дверей. Двері були замкнені. Він упав непритомний.

Після того Легрі запив як ніколи. Він забув усяку обачність, усяку міру і пив несамовито, на відчай душі.

Невдовзі по околиці пішов поголос, що він хворий і от-от помре. Надуживання хмільного спричинилося до запійного маячіння, і йому повсякчас увижалися лиховісні образи страшної покари. Нікому несила було знести того жаху. Хворий кидався, дико кричав, нестямно переказував свої привиддя, і в кожного, хто його чув, аж кров холонула в жилах. А коли він помирав, біля його смертельної постелі стояла сувора та невблаганна жінка в білому й раз по раз проказувала: «Ходім! Ходім! Ходім!»

Дивний збіг обставин: після тої самої ночі, коли до Легрі завітав привид, надвірні двері будинку вранці були відчинені, і дехто з негрів бачив, як удосвіта під’їзною алеєю скрадалися до гостинця дві білі постаті.

Вже почало займатися на світ, коли Кассі й Емелін спинилися на хвилину в невеликому гайку непоодаль містечка.

Кассі була вбрана, як іспанська креолка¹, — в усе чорне. Густа вуалька, спадаючи з невеликого чорного капелюшка, надійно приховувала її обличчя. Вони наперед умовились, що в дорозі Кассі вдаватиме заможну креолку, а Емелін — її служницю.

---

 20 3 трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет».