Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь

Наближалося світання вівторка, який теж не обіцяв нічого доброго. Я не мав духу лягти спати сам після такого тяжкого дня і штовхнув двері будинку Марії Алехандріни Сервантес — вони були незамкнені. На деревах горіли круглі паперові ліхтарі, а на подвір'ї для танців палахкотіло кілька вогнищ під величезними казанами, з яких валувала пара — то мулатки фарбували в колір жалоби свої святкові сукні. Як завжди вдосвіта, Марія Алехандріна Сервантес не спала і — як завжди, коли всі чужі розходилися, — була зовсім гола. Вона сиділа по-турецькому на своєму царському ложі перед величезною, схожою на умивальний таз тацею, на якій стояло безліч наїдків: телячі ребра, варена курка, свиняча полядвиця, гарнір з бананів та овочів — усього цього вистачило б на п'ятьох. Їсти без міри — то була єдина відома їй манера журитися, і ніколи досі не бачив я її такою сумною. Я ліг поруч з нею одягнений, майже не озиваючись і теж по-своєму плачучи. Я думав про невблаганність долі, яка після двадцяти щасливих років приготувала Сантьяго Насарові не тільки смерть, а й наругу над його тілом, яке тепер, нещадно пошматоване, скоро розпадеться і зникне без сліду. Мені наснилося, ніби до кімнати увійшла жінка з дівчинкою на руках і та щось гризе, не переводячи дух, і напіврозжовані зерна кукурудзи падають матері за корсаж. Жінка сказала мені: «Вона жує жадібно, жує, аби жувати». Зненацька я відчув, як нервові жіночі пальці розстібають ґудзики на моїй сорочці, вдихнув тривожний запах тигриці кохання, що причаїлася за моєю спиною, і мов занурився в сипучі піски її солодких пестощів. Та нараз вона спинилася, відкашлялася десь уже далеко і навіки зникла з мого життя.

— Не можу, — сказала жалібно. — Ти пахнеш ним.

І не тільки я. Все пахло Сантьяго Насаром у той день. Брати Вікаріо відчували цей запах у камері, де замкнув їх алькальд, поки вирішував, що з ними робити. «Хоч скільки тер я себе милом та мочалкою, запах не пропадав», — розповів мені Педро Вікаріо. Уже три ночі брати не спали, але не могли склепити очей і на мить, бо щойно сон починав їх змагати, як вони знову чинили вбивство. Уже літнім чоловіком, намагаючись пояснити, що він спізнав протягом того нескінченного дня, Пабло Вікаріо сказав мені, не замислюючись: «Я почувався так, ніби мене двічі розбудили». З цієї фрази я зрозумів, що найбільшою мукою для них у в'язниці була повна ясність розуму.

Камера в три метри уздовж і три метри вшир мала високо вгорі заґратоване слухове вікно, відро-парашу, миску і глечик для умивання та двоє викладених із цегли нар, покритих матами, замість матраців. Полковник Апонте, під чиїм керівництвом будували цей заклад, любив казати, що він не знає оселі з більшими вигодами для життя. Мій брат Луїс Енріке погоджувався з ним, бо однієї ночі його посадили туди за бійку, що спалахнула між музикантами, і алькальд з гуманних почуттів навіть дозволив йому взяти із собою одну з мулаток. Можливо, брати Вікаріо оцінили своє тимчасове житло так само високо о восьмій ранку, коли опинилися в безпеці від арабів. Тієї миті їх утішала свідомість виконаного обов'язку, і єдиною причиною для тривоги був невідчепний запах. Вони попросили багато води, кустарного мила й мочалку і відмивали та відтирали собі обличчя й руки до крові, навіть випрали сорочки, але однаково не могли заснути. Педро Вікаріо попросив також, щоб принесли його сечогінні та проносні засоби і пакет із стерильним бинтом; він змінив собі пов'язку, і йому пощастило двічі помочитися протягом ранку. Одначе в міру того, як день хилився до вечора, життя робилося для нього таким нестерпним, що він забув і про запах. Годині о другій, коли так пекло, що, здавалося, вони ось-ось розтопляться, Педро, змучений до краю, не міг уже навіть лежати в ліжку, але та сама втома не давала йому й стояти на ногах. Біль у паху шпигав його аж до шиї, він зовсім не міг мочитись і з жахом відчував, що не засне більш ніколи в своєму житті. «Я не спав після того одинадцять місяців», — розповів він мені, і я знав Педро надто добре, щоб сумніватися в правдивості його слів. Поснідати він також не зміг. Пабло Вікаріо, той таки поїв потроху з кожної страви, що їм принесли, але через чверть години в нього почалася жахлива різачка. О шостій вечора, якраз коли робили розтин тіла Сантьяго Насарові, алькальда терміново викликали до ув'язнених, бо Педро був переконаний, що брата отруєно. «Я спливав водою, — розповів мені Пабло Вікаріо, — і ми не могли позбутися враження, що то підступи отих турків». На той час відро-параша вже двічі наповнювалось по вінця, і крім того сторож шість разів водив Пабло до вбиральні алькальда. Там його й застав полковник Апонте, у кабінці без дверей, і з нього так цвигало, що припущення про отруту не могло не здатися алькальдові цілком імовірним. Але його негайно відкинули, коли стало відомо, що Пабло тільки пив воду і їв лише ті страви, які надіслала синам Пура Вікаріо. А проте алькальд був такий вражений побаченим, що звелів перевести в'язнів до свого будинку й поставити біля них посилену охорону, аж поки не приїхав слідчий і не перевів їх до в'язниці в Ріочачі. Страх близнюків відповідав настроєві вулиці. Усі були певні, що араби захочуть помститися, хоча ніхто, крім братів Вікаріо, не подумав про отруту. Ходили чутки, ніби араби тільки чекають, коли споночіє, щоб бурхнути бензину крізь слухове вікно і спалити в'язнів живцем у камері. Але й таке припущення не мало під собою ніяких підстав. Араби утворювали спільноту мирних поселенців, які на початку сторіччя оселилися в містечках і селах на узбережжі Карібського моря, навіть у найглухіших та найубогіших, і жили собі там, торгуючи барвистими тканинами та ярмарковими дрібничками. Вони були згуртовані, працьовиті і всі добрі католики. Одружувалися в своєму колі, ввозили свою пшеницю, розводили овець просто на подвір'ях, вирощували майоран та баклажани, і єдиною їхньою пристрастю була гра в карти. Старші й далі розмовляли на арабському діалекті, який привезли з батьківщини і зберігали в родині до другого покоління, але молоді люди третього покоління, за винятком Сантьяго Насара, слухали, як батьки звертаються до них по-арабському, і відповідали по-іспанському. Отож годі було уявити, що вони раптом змінять свій пасторальний спосіб життя і захочуть помститися за смерть, винуватцями якої можна було вважати нас усіх. Проте чомусь ніхто навіть не подумав про можливість помсти з боку родини Пласіди Лінеро, які колись були людьми значними і здебільшого військовими, але потім щастя зрадило їх, і звідти вийшов згодом не один герой шинку, що жив собі безтурботно, прикриваючись давньою славою свого роду.

Попередня
-= 21 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!