Слава ЗСУ!

— Помиляєтесь, — м’яко заперечив Ленґдон. — Мені здається, торік ми з вами мигцем бачились. Отець Новлз просто нас не познайомив, але я одразу впізнав ваше обличчя. Розумію, ми вторг- лися трохи несподівано, але будьте такі ласкаві, дайте мені ще кілька хвилин. Я подолав довгий шлях, щоб тільки розвіяти попіл серед оцих могил. — Ленґдон намагався говорити так само переконливо, як Тібінґ.
Тепер в очах хлопця з’явилося ще більше недовіри.
— Це зовсім не могили.
— Перепрошую?
— Ну звичайно, це могили, — втрутився Тібінґ. — Що ви таке говорите?
Служка похитав головою.
— У могилах поховані тіла померлих. А це лише їхні зображення з каменю. Пам’ятники реальним людям. Під цими скульптурами немає тіл.
— Та ні, це захоронення! — заперечив Тібінґ.
— Так написано хіба що в застарілих підручниках історії. Колись думали, що це справжні могили, але під час реставрації 1950 року виявилось, що це не так. — Він знову обернувся до Ленґдона. — Сер Рен мав би це знати, адже саме його родина зробила це відкриття.
Запала довга мовчанка...
Раптом усі почули, як у прямокутній прибудові голосно гримнули двері.
— Це, мабуть, отець Новлз, — припустив Тібінґ. — Може, вам варто піти подивитись?
Хлопчик завагався, але все ж пішов до дверей, залишивши Ленґдона, Софі й Тібінґа самих.
— Лі, — шепнув Ленґдон. — Що він говорить? Як так — немає тіл?
Тібінґ здавався збентеженим.
— Не знаю. Я завжди думав... та ні, це мусить бути тут. Що він торочить? Це безглуздя!
— Можна мені ще раз прочитати вірш?
Софі витягла з кишені криптекс і обережно простягла йому.
Ленґдон розгорнув пергамент і, тримаючи криптекс у руці, перечитав вірш.
— Так, у вірші однозначно йдеться про гріб, а не про пам’ятник.
— А може, у вірші помилка? — припустив Тібінґ. — Може, Жак Соньєр помилився так само, як я?
Ленґдон замислився, тоді похитав головою.
— Лі, ви ж самі сказали, цю церкву побудували тамплієри, військовий підрозділ Пріорату. Щось мені підказує, що великий магістр Пріорату мав би достеменно знати, поховані тут рицарі чи ні.
Тібінґ не міг отямитись.
— Але ж це місце підходить просто ідеально. — Він знову повернувся до рицарів. — Мабуть, ми таки чогось не врахували!
Хлопець увійшов до прибудови і з подивом побачив, що там порожньо.
— Отче?
«Я добре чув, як гримнули двері», — подумав він і пішов далі до виходу.
Біля дверей із розгубленим виглядом стояв і чухав потилицю якийсь худорлявий чоловік у смокінгу. Хлопець сердито зітхнув, згадавши, що, впустивши тих трьох, забув замкнути двері. І ось тепер сюди забрів із вулиці якийсь жалюгідний бовдур і, мабуть, судячи з вигляду, хоче дізнатися, коли можна обвінчатись.
— Пробачте, — гукнув хлопець, проминувши велику колону, — церкву зачинено.
Цієї миті за ним щось зашурхотіло, і не встиг він озирнутися, як чиясь дужа рука затиснула йому рот, не давши скрикнути. Рука була біла як сніг, і хлопчина відчув запах алкоголю.
Чоловік у смокінгу спокійно витяг малесенький револьвер і націлився просто в голову хлопцеві.
Хлопчик відчув у штанах тепло і зрозумів, що обмочився зі страху.
— Слухай уважно, — прошепотів чоловік у смокінгу. — Ти зараз вийдеш із церкви і побіжиш геть. Бігтимеш довго, не зупиняючись. Зрозумів?
Хлопець кивнув, як міг, із затиснутим широкою долонею ротом.
— Якщо подзвониш у поліцію... — чоловік у смокінгу притиснув револьвер йому до чола. — Я тебе знайду.
Наступної миті хлопчик уже щодуху біг через двір перед церквою і не збирався зупинятися, доки нестимуть ноги.
Розділ 86
Безшумно, наче привид, Сайлас підкрався за спину своєї жертви. Софі Неве надто пізно відчула його присутність. Не встигла вона озирнутися, як Сайлас притиснув їй до спини дуло пістолета, обхопив ззаду сильною рукою і притягнув до себе. Від несподіванки Софі скрикнула. Тібінґ і Ленґдон разом обернулися, здивовані й налякані.
— Що?.. — Тібінґ мало не задихнувся. — Що ви заподіяли Ремі?
— Зараз вас має турбувати тільки одне, — спокійно відказав Сайлас, — щоб я вийшов звідси з наріжним каменем.
Операція з повернення викраденого скарбу, як назвав це Ремі, мала бути простою й чистою: «Увійдеш до церкви, візьмеш наріжний камінь і вийдеш; жодних убивств, жодної боротьби».
Міцно тримаючи Софі, Сайлас опустив руку до її талії, тоді ще нижче, запхав до однієї кишені светра, потім до другої. Крізь алкогольні випари у власному диханні він почув ніжний аромат, що йшов від її волосся.
— Де він? — запитав пошепки. «Раніше наріжний камінь був у неї в кишені. Куди ж він подівся?»
— Він тут! — голосно сказав Ленґдон.
Сайлас обернувся й побачив у Ленґдона в руках чорний крип- текс. Той розмахував ним, наче матадор, що дражнить бика.