Слава ЗСУ!

Шкідниками , дідусь часто називав не тільки місцевих мешканців лісу, а і його гостів, не рідко ними ставали – люди, які ходили до лісу на відпочинок і залишали за собою купу різного сміття, або приходили за смаколиками лісовими та забирали все, часто не залишаючи нічого його жителям, зовсім забуваючи, що для деяких ці ласощі - основна їжа, без якої вони можуть загинути з голоду.

Бачивши таку поведінку, дідусь зазвичай «закіпав» як чайник, і вмить на ліс налітав страшений ураган з вітру та дощу, що прямо збивав з ніг і від якого не вкривало не одне дерево, бо вітер дмухав хаотично з усіх боків міняючи свій напрям кожну секунду, вимочивши таких гостей до нитки, трохи випустивши пар, дідусь заспокоювався, а разом з ним і заспокоювалась раптова буря, що потихенько переходила в спокійний дощик, а потім і зовсім в легке моросіння і так поки зовсім дідусь не випускав свій гнів та пар. Часто в такій неочікуваній ситуації,коли ще пять хвилин назад світило сонечко і стояв штиль, більшість втрачала самоконтроль і просто губила свої кошики, тікаючи швидше з лісу, з під дерев, аби ніяка суха гілка не придавила їх ненароком.

Дідусь любив свій ліс, як власну дитину він його пестив, оберігав, захищав, чистив від зайвого та завжди був на боці природи, щоб там не було.

Після влаштованої бурі, заспокоєний дідусь лиш поверувшись додому побачив, що його мешти були повні води. Похитав головою засмучено, зняв мокрий одяг і вже знав, що завтра прокинеться хворим та знесиленим, але маючи надію на краще ліг спати і чекати ранку, бо сил нінащ вже не було.

Ранком Лісовик прокинувся хворим і так сильно, що підвестись з ліжка не міг, щоб дійти до печі і залити окропом вітамінні ягоди журавлини, та особливі корінці, що збирались ним в ніч на свято Івана Купала лише один раз на рік, вони вмить мали би поставити його на ноги і наповнити організм необхідними вітамінами. Але через слабкість він лише ледве зміг повернутись на другий бік і те з протяжним стогіном, та далі продовжити лежати, замруживши очі в надії на цілющий сон.

За все своє життя він згадував, що хворів лише два рази. Перший раз, коли був ще маленький і подробиці вже давно затерлись на сторінках його довгих років життя, а другий – стався в молодому віці, коли було запалу багато та впевненності хоч відбавляй, ось і не розрахував свої сили коли стрибав по слизьких каменях через річку і шубовснувся в холодну осінню воду, і поки дійшов весь мокрий обдуваний холодним вітром до своєї хатинки відчув гарячку та зліг на довгий тиждень, а третій ось зараз – сам поплатився за свій запальний норов.

Дідусь ледве повертався з одного боку на інший, намагаючись задрімати, але купа думок не йшли з його голови. Лісовичок тривожився за свій ліс та переймався аби нічого не сталось поки він тут на перині відлежується. І нікому вісточки передати і справи невідкладні перепоручити не було змоги.

Довго він все ж таки не протримався, набридло йому колодою та ще і без сну лежати коли справ купа не роблених і ліс без керівника залишився. Аж, тут згадав дідусь про сопілочку свою чарівну і давай пальцами мелодію по деревяному столику відстукувати, як раз і із під соломяного ліжка прямо дідусю в руки вискочила сопілочка: невеличка, деревянна, розмальована чудернацькими червоно – білими візеруночками вся така ладненька, аж око замилувалось.

Похвалив її дідусь за спритність, покрутив в руках з хвилинку, обдивився з усіх боків і як дунув у неї з ісієї сили, що ще залишалась, що аж фіранки на вікннах заворушились. Ага, добра штука, не забилась ще пилюкою, поки лежала без діла і заграв на ній веселу та рухливу пісенку і звідки тільки сили в нього бралися, сам дивувався.