Слава ЗСУ!

...Було дуже темно. Непрозірно.

Алік заворушився на розкладачці. Кашлянув раз, другий, закашлявся; Юля напружилась, готова схопитися й бігти, та Стас у напівсні трохи сильніше здавив її руку, щоб вона залишалась на місці:

- Юльцю... Спи... Спи, спи, дівчинко, усе гаразд...

І вона слухняно заплющила очі.

(кінець цитати)

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Цікава геральдика:

ЖОВТА ДИНЯ НА ТЛІ ТРАВИ

За час моєї відсутності ні в домі, ні в дворі, ні на городі нічого не змінилося. Грядки стояли без жодного будяка; достиглі овочі знялися з кущів і повиповзали на стежинку - так веліло їм особливо витончене замовляння. Над стежинкою кружляли мухи. Мій урожай, на превеликий жаль, починав підгнивати.

Ледь відпочивши з дороги, я послав ворона зі звісткою для Ятера; Іл швидко прискакав, але довго прив'язував коня. Ще довше йшов від воріт до порога. У дверях взагалі спинився, ніби згадавши, що залишив удома дещо важливе і цілком потрібне; насупившись, вирішив усе-таки привітатися першим:

- Вітаю, чаклуне!

І затнувся, уважно мене роздивляючись. Ох, була б в Іла така можливість - вївся б у мої думки, як личинка в кору дерева; із чим приїхав, запитували напружені очі. Чи знайшов кривдника, чи покарав? І чи пам'ятаєш усе, що я отут, біля порога, наговорив тобі минулої нашої зустрічі?

Я, звісно ж, прекрасно пам'ятав, але нагадувати не квапився. Устигнемо.

- Заходь, - запросив я втомлено. - Поговоримо...

Ми всілися в кріслах один навпроти одного. Від Ятера пахло потом, пилом і якимось запаморочливої міцності парфумом.

- Дівку завів?

Ятер насупився:

- Звідки ти... Ти що, стежиш за мною, чаклуне?!

- Робити мені більше нема чого, - я покривився. - Глянь-но сюди, - і висипав на стіл пригорщу каменів.

Іл спершу схилився над розсипом, потім сахнувся з марновірним жахом. Довго глядів, не наважуючись торкнутися; нарешті взяв двома пальцями яскраво-синій камінчик із вирізаною на ньому собачою мордою (а може, не собачою зовсім, а вовчою, тут як подивитись).

- Так ти часу не гаяв, чаклуне...

У голосі Іла бриніло погано приховуване захоплення; він перебирав камінчики, мов теплі вуглинки, здавалося, що він ось-ось подме на пучки пальців. Коли барон нарешті підняв погляд, у звернених до мене очах виразно читалися захват й острах: Ятер витріщався на мене, як хлопчик на заїжджого штукаря:

- Що це?

- Камені, - повідомив я.

Ятер насупився, здійснюючи надсильну, очевидно, розумову дію:

- І... що?

- Що? - здивувався я.

- Хто, - виразисто вимовив Ятер. - Хто це... чия робота? З кого за батька мого справиться... Чи уже справилось?

- Не так швидко, - сказав я із зітханням. - Бачиш, як справа повернулась, не тільки твого батька, він багатьох знедолив...

- Що мені до багатьох, - сказав Іл, випинаючи губу.

- Шукаю його, - сказав я понуро. - На слід уже вийшов... Справимо з нього, не сумнівайся. Він великий маг... та нікуди не дінеться, будь певен.

Захват у баронових очах пригас; Іл понурив очі:

- Хорте... Я тобі минулого разу наговорив тут... Пробач ти мені, телепню. Ти знаменитий чаклун... пробач, добре?

* * *

Попрощавшись із Ятером, я взяв із собою плавальний світильник і спустився до льоху.

Слоїк розміщався в комірці із залізними дверима. Насправді це був не слоїк навіть, а кругла миска сизого скла, такого товстого, що роздивитись що-небудь через припорошілі стінки було неможливо. Слоїк накритий був залізною покривкою з вензелем Таборів; під покривкою от уже багато віків зберігалися всі кошти нашої родини.

Я зняв покривку - вона важила, як добрий рицарський шолом. Із посудини повіяло болотом. Затхлим, холодним і без жодної жабки.

Я гукнув світильник - так, щоб він зависнув над самою водою, - і заглянув усередину.

Так. Негусто. Негусто ж, бачить сова, і нема чому дивуватися - гроші ростуть, коли про них турбуються. Коли їх щодня перераховують, міняють воду, коли про них думають, кінець кінцем...

А я, збираючи кошти на сплату членських внесків, забагато із слоїка вигріб. Майже нічого не лишив на розплід, хоч і знав прекрасно, що чим більше в слоїку залишиш - тим відчутнішим буде приріст...

Який тобі приріст, коли корм у картонній коробочці злипся плескачем, а воду не міняли вже декілька місяців. Хоч як бридко, та доведеться за це взятися - мити, й міняти, й перераховувати, і все руками, тому що гроші чомусь не люблять замовлянь. Доведеться переступити через себе, подолати огиду, - а що робити, адже гроші потрібні...

Ось так умовляючи себе, я занурив руки в брудну воду - вище ліктя. Залоскотали, піднімаючись із дна, сморідні бульбашки; мружачись, я виклав на покривку дві жмені золотих монет.