Слава ЗСУ!

Вони вийшли водночас зусюди. Їх було не менше кількох сотень; вони вийшли - і зупинились щільним півкільцем. Ора Шанталія відступила до самої води й виставила захист "проти заліза та дерева" - не завадить, проте й не особливо ефективно. Аггей усе ще бігав по колу, деякий час розбійники дивилися на нього хто з жахом, хто зі співчуттям, хто зі зловтіхою.

Мій одяг - і поверх шмаття футляр із заклинанням - лежали на піску, у повній досяжності будь-якого з розбійників. Ора, відступивши, не здогадалася захопити з собою такого цінного глиняного боввана; обставини змінилися так швидко, що навіть я роззявив рота - ненадовго, зате широко.

- Ма! - крикнув Аггей, усе ще бігаючи.

Серед розбійників показалася жінка. Тобто я спершу подумав, що це хлопчик; простоволоса, коротко стрижена, в якихось линялих штанах, у шерстяній накидці з торочками, у чоботах вище коліна, вона здавалася Аггеєвою ровесницею.

І я не одразу зрозумів, що саме до неї звернене було його розпачливе: "Ма!"

Вона подивилася спершу на Аггея, що й досі бігав, а потім і на мене - голого, мокрого, по груди у воді. Від її погляду мені зробилося холодно - це була не просто "ма", а "Ма" з великої літери. І перед її очима мучили любого синочка, дитинку, беззахисну кровиночку. І що годиться за це мучителям - я прочитав у її погляді, і мені на секунду захотілося перекинутись видрою, кинути все й утекти на той берег...

Отаманша ступила вперед, спритно впіймала нестримного Аггея за комір, смикнула вбік; з того, як вона витягала сина з-під влади закляття, я одразу зрозумів, що їй і раніше доводилось мати справу з магами. Ну от; хлопчисько повалився на пісок, хапаючи повітря ротом, ноги його продовжували бігти вже в повітрі, та головні нитки замовляння було порушено, за декілька секунд парубок зможе нарешті відпочити...

А от цікаво, що за стосунки в них із Горофом, спитав я сам себе. Та ще й родина яка - маг, отаманша, бастард...

Пауза затягнулась. Розбійники стояли півкільцем, дожидаючи, що скаже їм худорлява маленька жінка з нерівно підрізаним світлим волоссям; я дивився на свою потвору.

Поки що панове розбійники не звернули на неї уваги...

Усе. Вже звернули.

Волохаті руки, що потяглися було до моїх речей, спершу відсмикнулись під поглядом отаманші - і тільки потім, отримавши мовчазне "добре", потягнулися знов.

Я кинувся на берег - мене зупинили два десятки арбалетів, націлених мені в груди. Дещо запізніло я згадав, що на мені захисного замовляння нема, і поспішив прикрити себе - просто поверх "сиріт" і мокрих підштанків.

Спостерігаючи за мною, розбійники зареготали.

Ні, не дарма маги воліють носити чорні плащі та високі капелюхи. Володар мусить мати відповідний вигляд - а спробуй-но сотворити скільки-небудь пристойне замовляння отак, гольцем, та ще й коли регочуть ці озброєні мугирі...

Розбійники вже обшукали моє вбрання, витрусили кишені й випатрали гаманець; здушений зойк захвату позначив ще одну знахідку - розбійникам попався мішечок із камінцями. Я побачив, як загадкові мої самоцвіти, добуті з таким трудом, пов'язані кожний зі своєю особливою таємницею, розповзаються по брудних руках, розбійники цокають язиками, а дехто вже й натягнув на себе небезпечну прикрасу...

Але найсумніше було все-таки не це. Отаманша, безпомильно визначивши, який із трофеїв має найбільшу цінність, жестом наказала передати їй футляр із Карою.

Я спробував згадати, що казав пан голова клубу щодо таких-от випадків - Кара в чужих руках. Я спробував згадати - і не зміг; може, таких випадків узагалі не передбачалось? Ну який же надступеневий маг допустить, щоб у нього відібрали муляж Кореневого замовляння?!

- Мадам, - сказав я як міг проникливо. - Цю річ вам краще не торкати. Мені буде шкода, якщо з вами що-небудь станеться...

Вона кинула на мене швидкий оцінливий погляд. Покрутила муляж у руках, легенько підштовхнула Аггея, який усе ще валявся на землі, по-материнськи так копнула чоботом:

- Малий, це що за лялька?

Голос у неї був несподівано тонкий. Хрипкуватий - од вічних застуд і, певно, паління, - але тонкий, як у дівчинки.

Аггей сів. Подивився на мене - гадюченя! Міг би - живцем би мене зжер, ковтнув би, не жуючи...

- Це Кореневе замовляння, - повідомив похмуро. - Якщо цьому, - кивнув на мене, - в руки попаде - і не шукай, привіт сові. А так - я його на частини порву...

Це навіть добре, що на світі бувають такі самовпевнені парубчаки. Це навіть правильно; я підбадьорився.

- Уколошкати? - спитала отаманша, з огидою роздивляючись глиняну ляльку.