Слава ЗСУ!

* * *

Бастард Аггей бігав по колу. Наче теля навколо кілочка, наче собака навколо стовпа; видимих пут, що зв'язували Аггея, не було, та на невидимі я розстарався навіть більше, аніж слід було. Усе-таки Аггей був маг, хоч і слабенький, і слід було просто зв'язати його, та я не втримався. Погнався за зовнішнім ефектом, зажадав додатково принизити шмаркача, і от уже другу годину він бігає, мов собачка, по пухкому піску, спітнілий і ледве живий від утоми, а його батько не відповідає на мої ультимативні вимоги. Чхати йому на Аггея, чхати йому на мене й на Кару.

А може, він просто не отримував моїх листів?

Ми з Орою сиділи в центрі витоптаного Аггеєм кола - між стрічкою ріки й краєм соснового лісу. Страдницьки зморщившись, я вшосте виводив паличкою на утрамбованому річковому піску: "Пана Марта зі Горофа запрошує до розмови пан Хорт зі Табор. Швидка відповідь стане запорукою доброго здоров'я бастарда Аггея, присутнього тут-таки ж й відданого на тортури..."

Щодо тортур я поки що брехав. Аггей просто бігав, що в його віці і при його роді занять навіть корисно.

Я простягнув над текстом долоні з розчепіреними пальцями. Напружився, бурмочучи формули відправлення; послання втратило розбірливість, взялося брижами, зникло. Ушосте... Підтвердження про прийняття не було. Я починав нервуватись.

- Мовчить татусь, - сказав я Аггею. - Начхати йому на тебе. Ось я тебе різати почну на частини, а татусь і пальцем не кивне...

- Нічо-о, - видихнув бастард на бігу. - Нічо-о... Ма... матуся кивне. І на тебе кив...не, і на бабу твою...

Я клацнув пальцями, прискорюючи Аггеєві темп. Скоряючись закляттю, парубок припустив швидше; його чоботи загупали, здіймаючи фонтанчики піску.

- Хорте... - негучно сказала Ора.

Я мовчав.

- Хорте... - повторила вона; я не дивився на Ору, але з того, як змінився її голос, здогадався, що карі очі небезпечно звузились. - Інколи я думаю... що зі Гороф багато в чому має рацію. Яка вам потіха знущатися з хлопця?

- Це вбивця, - повідомив я крізь зуби. - Розбійник. Ґвалтівник. Це негідна життя скотина...

- Са... таки-ий... - видихнув Аггей. Ага, він ще не втратив здібності розмовляти; я клацнув пальцями, й Аггей кинувся вперед, мов підострожений кінь.

- Огидно й соромно на це дивитись, - повідомила Ора.

Я згадав чотирьох, що притисли її якось у темному провулку. Ті хлопці нічим не різнилися від Аггея; старигань, що поліз Орі під спідницю, був прообразом того, на що перетвориться Аггей, якщо доживе до старості.

Я вже розтулив рота, щоб вимовити Орі все, що думав із цього приводу, та передумав. Ситуація зайшла в глухий кут; я припустився помилки, задумавши шантажувати Горофа. Точніше, це Ора підказала мені неправильний хід...

І тепер їй, бачте, огидно й соромно.

Ніжно, трьома голосами, закумкали жабки біля берега. Річка була як чорне парчеве покривало; якийсь час я надимав ніздрі, принюхуючись до запахів води, сосни й мокрого піску.

Що ж. Значить, невдача.

- Відверніться, - сказав я Орі. - Я маю намір поплавати біля берега.

Ора нічого не сказала; я переступив через витоптаний Аггеєм рівчачок і підійшов до води.

Тиша. Жабки.

Якийсь час я міркував, чи не перекинутись на видру. Вирішив кінець кінцем, що задоволення, отримане від купання в людській шкурі, варте навіть таких незручностей, як, наприклад, мокрі підштанки. А зважившись, скинув куртку, сорочку, розстебнув пояс; повагавшись, поклав поверх одягу футляр із заклинанням Кари.

Ора старанно дивилася вбік. Я зняв штани, їжачись, увійшов у річку по кісточки. Є особлива насолода в тому, щоб не плюхатись одразу в холодну воду, а ось так, по волосинці, занурюватись, відчуваючи, як затопляє тіло - знизу вгору - приємна прохолода, як біжать по шкірі гострі, небридкі мурашки...

Я повільно зайшов по груди, потім не витримав - і пірнув. Сахнулася геть темна рибина, жабки здивовано заткнулись; випірнувши, я точно знав, що майстра камінчиків знайду й покараю. Нехай це не Гороф; нехай це хто завгодно, та хоч Ондра Голий Шпиль, але драконолюба ми відвідали не випадково - він знає щось про природу камінчиків, а значить, допоможе мені в пошуках, навіть якщо для цього доведеться взяти його замок в облогу. Невдача ще не означає поразки; час є. Ще чотири місяці Кара неподільно належить мені...

Я відчув, що потрапив у вир. Пірнув, вигріб убік, повернув до берега...

Сосни - точніше, їхні віддзеркалення - прекрасно зміїлись на хвилястій гладіні. І так само прекрасно тремтіли віддзеркалення безлічі людей, що безгучно наповнили берег.