Слава ЗСУ!

На шахівниці тим часом зайшло велике замішання. До краю знервований король у білій мантії тупцював на клітинці, здіймаючи у відчаї руки. Троє білих пішаків-ландскнехтів з алебардами розгублено дивилися на офіцера, що розмахував шпагою і вказував уперед, де в суміжних клітинах, білій та чорній, видніли чорні вершники Боланда на двох гарячих баских конях.

Марґариту надзвичайно зацікавило і вразило те, що шахові фігурки були живі.

Кіт, відставивши від очей бінокля, тихесенько підштовхнув свого короля в спину.

Той у відчаї затулив обличчя руками.

- Непереливки тобі, любий Бегемоте, - тихо сказав їдким голосом Коров’єв.

- Становище серйозне, але підстав для безнадії нема, - обізвався Бегемот, - більше того: я цілком певен в остаточній перемозі. Варт лишень добряче проаналізувати ситуацію.

Цей аналіз він почав доконувати досить-таки дивним чином, бо почав корчити якісь гримаси і підморгувати своєму королю.

- Нічого не допомагає, - докинув Коров’єв.

- Ой! - гукнув Бегемот. - Папуги розлетітися, а я ж попереджав! І справді десь віддалік почувся шум багатьох крил. Коров’єв і Азазелло кинулися геть.

-ЧА, чорт би вас забрав з вашими бальними витівками! - буркнув Воланд, не відволікаючись від свого глобуса.

Тільки-но Коров’єв і Азазелло пішли, підморгування Бегемота посилилося. Білий король нарешті здогадався, чого від нього хочуть, враз стягнув із себе мантію, кинув її на клітину і втік з дошки. Офіцер кинуте королівське вбрання нап’яв на себе і став на місце короля. Коров’єв і Азазелло повернулися.

- Брехні, як завжди, - бурчав Азазелло, косуючи на Бегемота.

- Мені почулося, - відповів кіт.

- Ну, і довго це триватиме? - спитав Воланд. - Шах королю.

- Я, мабуть, не розчув, мій метре, - відповів кіт, - шаха королю немає і бути не може.

- Повторюю, шах королю.

- Мессіре, - затурбовано-фальшивим голосом обізвався кіт, - ви перевтомилися: немає шаха королю!

- Король на клітинці г-два, - не дивлячись на дошку, сказав Воланд.

- Мессіре, я у відчаї, - завив кіт, зображуючи відчай на своїй морді, - на цій клітинці немає короля.

- Як це так? - з недовірою запитав Воланд і почав дивитися на дошку, де офіцер, що стояв на королівській клітині, відвертався й затулявся рукою.

- Ах ти підлотник, - задумливо сказав Воланд.

- Мессіре! Я знову вдаюся до логіки, - заговорив кіт, притискаючи лапи до грудей, - якщо гравець оголошує шах королю, а короля при тому і в помині вже нема на дошці, шах визнається недійсним.

- Ти здаєшся чи ні? - гукнув загрозливим голосом Воланд.

- Дозвольте подумати, - смиренно відповів кіт, поклав лікті на стіл, уткнув вуха в лапи і почав думати. Думав він довго і нарешті сказав: - Здаюсь.

- Убити вперту тварюку, - шепнув Азазелло.

- Так, здаюсь, - сказав кіт, - але здаюся виключно тому, що не можу грати в атмосфері цькування з боку заздрісників! - Він підвівся, і шахові фігурки полізли в скриньку.

- Ґелло, вже час, - сказав Воланд, і Ґелла щезла з кімнати. - Нога розболілась, а тут цей бал, - вів далі Воланд.

- Дозвольте мені, - тихо попросила Марґарита. Воланд пронизливо подивився на неї і присунув ближче коліно.

Гаряче, як лава, вариво палило руки, але Марґарита, не морщачись, намагаючись не завдавати болю, втирала його в коліно.

- Наближені твердять, що це ревматизм, - казав Воланд, не спускаючи ока з Марґарити, - але я маю велику підозру, що цей біль у коліні залишила мені в пам’ятку одна чарівна відьма, з якою я близько зазнайомивсь у тисяча п’ятсот сімдесят першому році в Брокенських горах, на Чортовій Кафедрі.