Слава ЗСУ!

- відповів Воланд і запитав: - Ну, кажи стисло, не стомлюючи мене, для чого з’явився?

- Він прислав мене.

- Що ж він велів тобі передати, рабе?

- Я не раб, - усе дужче злостячись, відповів Левій Матвій, - я його учень.

- Ми говоримо з тобою різними мовами, як завше, - відгукнувся Воланд, - але речі, про які йдеться, від цього не змінюються. Отже?..

- Він прочитав твір майстра, - заговорив Левій Матвій, - і просить тебе, щоб ти узяв майстра з собою та винагородив його супокоєм. Невже це важко тобі зробити, духу зла?

- Мені будь-що не важко зробити, - відповів Во-ланд, - і це тобі добре відомо.

- Він помовчав і додав: - А що ж ви не берете його до себе, у світло?

- Він не заслужив світла, він заслужив супокій, - печальним голосом проказав Левій.

- Передай, що буде виконано, - відповів Воланд і додав, причому око його спалахнуло: - І мерщій облиш мене.

- Він просить, щоб ту, котра любила та страждала через нього, ви взяли б також,

- вперше благально звернувся Левій до Воланда.

- Без тебе ми ніяк не здогадалися б про це. Йди геть. Левій Матвій після цього зник, а Воланд прикликав до себе Азазелло і наказав йому:

- Лети до них і все влаштуй.

Азазелло облишив терасу, і Воланд лишився сам. Але самотність його не була тривалою. Пролунали на плитах тераси кроки та голоси, і перед Воландом постали Коров’єв і Бегемот. Але тепер примуса з товстуном не було, а обтяжений він був іншими речами. Так, під пахвою в нього був невеличкий краєвид у золотій рамі, через руку було перекинуто кухарський напівобгорілий халат, а в другій руці він тримав цілу сьомгу в шкурі й з хвостом. Від Бегемота і Коров’єва тхнуло паленим, пика Бегемота була в сажі, а кепка наполовину обгоріла.

- Салют, мессіре, - прокричала невтомна пара, і Бегемот замахав сьомгою.

- Ну й гарні, - сказав Воланд.

- Мессіре, уявіть, - загорлав збуджено і радісно Бегемот, - мене мародером обізвали!

- Висновуючи з принесених тобою речей, - відповів Воланд, позираючи на краєвид,

- ти і є мародер.

- Чи вірите, мессіре... - задушевним голосом розпочав Бегемот.

- Ні, не вірю, - стисло відповів Воланд.

- Мессіре, присягаюсь, я робив героїчні спроби врятувати те, що було можливо, і оце все, що пощастило відстояти.

- Ти краще скажи, від чого Грибоєдов загорівся? - спитав Воланд.

Обоє, і Коров’єв і Бегемот, розвели руками, підняли очі до неба, а Бегемот гукнув:

- Не збагну! Сиділи мирно, тихо-спокійно, закусювали...

- І раптом - трах, трах! - підхопив Коров’єв. - Стрілянина! Стерявшись від страху, ми з Бегемотом пустилися бігти на бульвар, переслідувачі за нами, ми метнулися до Тімірязєва!..

- Але почуття обов’язку, - прилучився Бегемот, - побороло наш ганебний страх, і ми повернулися!

- О, ви повернулися? - сказав Воланд. - Безперечно, тоді будівля згоріла дощенту.

- Дощенту! - гірко потвердив Коров’єв. - Тобто буквально, мессіре, дощенту, як ви зводили влучно висловитися. Самі головешки!

- Я кинувся, - розповідав Бегемот, - у залу засідань, - це ту, з колонами, мессіре, - розраховуючи витягнути щось вартісне. О, мессіре, моя дружина, якби лишень вона в мене була, двадцять разів могла позостатися вдовою! Але, на щастя, мессіре, я нежонатий, і скажу вам напрямки - щасливий, що не жонатий. О, мессіре, чи можна проміняти парубоцьку волю на гнітюче ярмо!

- Знову почалася якась нісенітниця, - завважив Воланд.